Нині я пенсіонерка, мені за шістдесят. Ми з сином не підтримуємо жодних контактів і спілкування. І я не бачу у цьому нічого поганого. За вчинки треба відповідати, правда? Тим паче дорослій людині. Тож не судіть суворо, а краще послухайте, як у житті буває. Може, це колись і вам знадобиться.
Коли мій єдиний син Ігор одружився, я продовжувала працювати на виробництві. Містечко наше маленьке, перспектив тут небагато, тож молода родина вирішила перебратися до столиці. У Києві і можливостей більше, і молодь любить місто. Є де розвиватися та ростити дітей. Що ж, я благословила їх з легкою душею.
Минуло 2 роки. Ігор зміг влаштуватися і зачепитися на більш-менш непоганому місці. А ось невістка залишилася вдома. Не могла себе довго знайти, тож довелося стати домогосподаркою.
Я була одного разу в них на орендованій квартирі. І справді, все чистенько, прибрано. Вечеря була смачна, отже готувати невістка теж вміє. Що ж вдіяти, що син не має багатих батьків. Доводиться терпіти, роки молоді.
Добре хоч, у Тоні, так звати невістку, погляди на ситуацію дуже зрілі. Її батьки самі із села. Багато дітей. Тож вона добре знає, що таке потреба. Сина мого не пиляє, адже це, самі знаєте, дуже часта причина розлучення. Як би там не було, мені невістка завжди здавалася дуже приємною людиною.
Але поступово ситуація почала виходити з-під контролю. Ігорю зменшили зарплату. А господарі їхньої квартири підняли плату за оренду. Як тут розвиватися та народжувати дітей? Злидні плодити? Так це вже зовсім нісенітниця, а не життя виходить.
Думала-думала я над цим питанням і зважилася-таки приїхати до двоюрідної сестри у Францію на заробітки, Ліда мене давно кликала, але у мене ніколи не виникали про це серйозні думки чи плани. Але тепер вирішила.
Я вийшла на пенсію, зібралася з духом та поїхала на 4 роки працювати в іншу країну. Зрозуміло, що цих грошей на квартиру не вистачить, але для першого внеску має бути достатньо. Може, пощастить, і мені щось залишиться.
Щомісяця я пересилала синові більшу частину зарплати, записуючи всі витрати до блокноту. Вийшло, що мені для збору потрібної суми знадобилося три з половиною роки життя. Але мети я досягла.
Зустрічали мене урочисто. Син подорослішав, очі у Ігоря стали сумними. Невістка була такою ж привітною, якою я її пам’ятала. Ми погуляли столицею, подивилися пам’ятки.
Потім пішли до них додому відпочивати. Накрили добрий стіл. Все було дуже непогано. Поки що я не розпочала розмову про те, в якому районі вони обрали квартиру.
Я хотіла порадити їм не гнатись за центром, адже там все дорого. А подивитись, навпаки, на віддалені райони. Вони ж розвиваються, отже, там розвиватимуть сучасну інфраструктуру. І ціна згодом теж підросте, цю пораду мені підказала сестра, я з цим погоджуюся, тож я хотіла, щоб діти нею скористалися.
Але син тільки почухав лікоть і сказав, що у батьків Тоні зараз почалися проблеми і він вирішив позичити їм гроші, поки ситуація не покращає. А поки що поживуть ще на орендованій квартирі. Тоня тільки мовчала і дивилася кудись убік. Я тоді зрозуміла, що хоч роботу вона не знайшла, та була набагато розумніша за мого сина.
Тоді я почала розпитувати, на яких умовах позичали, які гарантії, що гроші повернуть. Тоня почала відповідати, що її батьки – чесні люди, і вони незабаром віддадуть гроші та ще й накинуть зверху.
Тоді мені стало недобре, тож я попросила вийти на повітря. Син пішов разом зі мною, і ми зробили кілька разів пройшлися навколо будинку.
Я розповіла йому, як я розчарована. Що ці гроші я заробила для них залишками свого здоров’я, і тепер все просто залишиться на своїх місцях. Було видно, що мої слова його зачепили, але відповісти йому не було чого. Повертатись до них у квартиру я не стала. Сіла на автобус та поїхала до себе.
Минуло кілька місяців. Гроші, які я відклала собі, ще були. Але подзвонила сестра, спитала, як здоров’я і просто справи. Оскільки з сином та невісткою я не розмовляла, було приємно поспілкуватися з іншою людиною. Сестра сказала мені, що на мене завжди чекають і скучають.
І щось, як з натхнення, охопило мене. А справді. Що я втрачаю? На їжу та житло мені там заробити нескладно. Сестра підтримає. Вивчу нарешті нормально мову. І взагалі мені у Франції подобається. А вдома важко, особливо зараз. Взяла й купила квитки. І поїхала знову до сестри.
А зараз ви мене розкритикуєте. Перед тим, як поїхати, я здала свою квартиру. Дешево, це так. Але здала, в неї заселилася сім’я переселенців, яка дуже дякувала мені за низьку квартплату. Але одного разу мені зателефонував Ігор. Сказав, що його тестю й тещі не вдалося віддати гроші, а ціни в столиці піднялися, попросився переїхати з родиною до мене, доки я за кордоном.
А я йому відмовила. Не дозволила. Не дала їм заселитись. Знаєте, чому? У мене там уже мешкають люди, причому не безкоштовно. І я їм пообіцяла, а своє слово тримаю. А ще я вдвічі старша за сина. І змогла знайти у собі хоробрість виїхати на заробітки. А у них у сім’ї дружина не може роками на роботу вийти. Хоча без дітей.
Вони молоді, сил повно. Самі розберуться, якщо захочуть. Але моє терпіння скінчилося, як тільки я зрозуміла, що батьки дружини для мого сина в рази важливіші за мене. Нехай тепер викручується, він дорослий. А я житиму так, як сама вважаю за потрібне. Бо життя одне.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
