Моя сім’я, на жаль, не була благополучною. Точніше – була. Дуже навіть благополучною. Але до певної пори. Потім все пішло прахом.. Батьки розійшлися, коли мені було 15 років.
Зізнатися, це було випробування для мене! Вони до останнього зберігали видимість нормальної сім’ї, не посвячуючи у свої проблеми навіть мене. Та й що я міг бачити у тому віці, коли підліткові комплекси та шкільні конфлікти затьмарюють усе довкола. У голові були друзі, вулиця та перше кохання.
Сказати, що я був приголомшений, коли батьки оголосили про своє розлучення, значить не сказати нічого. Як виявилося, батько вже три роки жив на дві сім’ї, вішаючи нам на вуха локшину про відрядження. І в тій, другій сім’ї, має ось-ось народитися дитина.
Мама простягла мені спортивну сумку і веліла збирати речі. Через годину таксі мало відвезти нас до її батьків. Все ще відмовляючись прийняти те, що мені сказали, я, як уві сні, складав одяг, підручники, фотографії. Батько винно заглядав у кімнату і несміливо пропонував свою допомогу.
– Не треба, – крізь зуби цідив я. Мені, що тільки-но дізнався про нечесність батька, ні чути, ні бачити його не хотілося.
– Сподіваюся, ти колись мене зрозумієш і пробачиш, – зітхнув він.
– Не сподівайся, – відказав я.
Ми з матір’ю переїхали до діда з бабусею, припинивши спілкування з батьком. Це не тому, що він більше не хотів нас знати, зовсім навпаки. Відчуваючи свою провину перед нами, він дзвонив і писав мені, пропонував допомогу мамі, але я відмовлявся йти на контакт. Як би там не було, але кожного дня народження я продовжував отримувати від нього подарунки через матір.
На відміну від мене, мама, переступивши через свою гордість, від фінансової допомоги не відмовлялася. Пам’ятаю, на моє вісімнадцятиріччя він передав мені старий альбом із нашими фотографіями. Я гортав його і згадував часи, коли ми жили разом: ось їхнє весілля, мама така молода і красива!
Ось вони виносять мене, щойно народженого. Тато тримає мене так дбайливо! Ось ми з ним на морі, він учить мене плавати. Ось я в костюмі зайчика на святі у дитсадку. Якби не чоловіча гордість, я розплакався б над цими свідченнями щасливого минулого.
Після мого повноліття батько перестав з’являтися на обрії. Говорили, що він із новою родиною переїхав до сусідньої області, продавши свій маленький бізнес, який приносив невеликий, але стабільний дохід.
А у мами справи на той час, навпаки, налагодилися: її підвищили, додали зарплату, матеріально ми не потребували. До того ж, я, вступивши до інституту, зміг влаштуватися на підробіток, додаючи до сімейного бюджету нехай невеликі, але гроші.
Мама завжди говорила, що, незважаючи на його вчинок, батько був доброю людиною, і вона не тримає на нього зла. А я тримав, зізнаюся.
Життя – річ непередбачувана. Ніколи не знаєш, яким боком повернеться воно до тебе наступної миті.
На фірмі матері пройшли масові скорочення у зв’язку зі зміною керівництва, і посаду головного бухгалтера, яку займала моя мама, віддали новій людині. А тут, як на зло, мама ще й до лікарні потрапила. Нас приголомшила звістка, що потрібне серйозне і дороге відновлення маминих сил.
Отут я схопився за голову: навчання; пошуки грошей, оплата доглядальниці для мами. У голові одна думка: «Як накопичити на дороге лікування?» Банки відмовлялися дати мені позику. Я продав мамину машину, але цих грошей виявилося дуже мало.
У розпачі я лазив по полицях та антресолях у пошуках якихось цінних речей, що можна здати в антикварний магазин. Серед барахла, яке не має серйозної цінності, знайшов старий фотоальбом, подарований мені колись батьком.
Погортав його знову. Згадав мамині слова: «Він хороша людина!» Я розізлився: «Де ж він зараз, ця хороша людина, коли він так нам потрібен?!»
Тієї ночі батько наснився мені. Він сидів у ногах на моєму ліжку, показував мені той самий фотоальбом і примовляв: “А пам’ятаєш, синку, як ми ходили на рибалку? А ось дивись, це ми вперше їздили до зоопарку! Тебе неможливо було відвести від слонів. Ніхто більше тебе не цікавив. О, тут ми у бабусі на ювілеї!”
Я в тому сні був ще дитиною, років 14, тобто в тому віці, коли ми ще жили разом, коли я не підозрював про несподіванку, що насувається. Я дивився на батька з ніжністю та гордістю.
Вранці, продерши очі, засліплений злістю на його адресу, я кинувся до альбому з наміром його порвати й спалити. Безглуздо, звичайно, безглуздо. Причому тут пам’ять?! Але в тій ситуації я був уже на межі, надто багато навалилося на 20-річного молодика.
І раптом, коли я схопив у руки альбом, з нього випало три конверти. Причому важких. Дивно! Я їх раніше не бачив, хоча їх неможливо було не помітити, ці три величезні конверти!
Я відкрив перший. У ньому були дві пачки грошей та листівка. «Синку, щиро вітаю тебе з твоїм днем народження. Ти став справжнім чоловіком, і я пишаюся тобою. Будь щасливий і бережи маму. Тато. Р. S. Тут тобі подарунок на повноліття».
Я тремтячими руками відкрив другий конверт, потім третій. Там також були гроші. Купа грошей – 1 мільйон! Їх з лишком вистачило для мами.
Через півроку вона була у здоров’ї вдома. Я був щасливий і вперше за останній час згадав про батька. Мені захотілося зателефонувати йому, подякувати за подарунок на повноліття. Зрештою, у конверті було набагато більше за 1 мільйон гривень. Там було життя мами!
Мобільник не відповідав. Точніше, такого номера не існувало, як повідомив мені робот. Тоді через старих знайомих батьків, які, як я підозрював, продовжували підтримувати з батьком зв’язок, я спробував дізнатися про його домашній телефон.
Номер телефону, звичайно, дали, але дзвонити було вже нікому. Батька не стало тієї самої ночі, коли ми «розглядали» з ним сімейний альбом. Але я все одно зібрався з силами і зателефонував.
Зателефонував удові батька та його сину – своєму ще малому брату. Ми потоваришували. Братик був кумедний. Він і тепер кумедний, хоч, здавалося б, уже дорослий. Радіє мені щиро, я його люблю. Я часто в них буваю. Як тільки дозволяють справи, збираю сумки, сідаю в поїзд і їду до Марини та Сашка.
Мама мене схвалює, хоч Марину ніколи не бачила. Думаю, їй не просто дивитись на жінку, заради якої батько її залишив. Але це мамина справа. А ми з Мариною та Сашком їдемо в ліс, влаштовуємо пікнік, базікаємо без угаву, регочемо.
Другого дня йдемо відвідати батька, прибратися на його горбочку, де ростуть живі квіти, і показатися я йому на очі. Нехай бачить, що ми ладнаємо, дружимо, що разом. Впевнений, тато все бачить і йому від цього радісно.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
