fbpx

Мій батько Дмитро був моряком. Більшу частину зарплати Юрій клав на стіл у день зарплати. Собі залишав тільки на бензин і, може, щось солодке. Мене наздогнало минуле. Неприємне, старе, бородате минуле. Вони з цим бородатим вигнали мого тата надвір. Дали йому трохи грошей. Зараз рішення стоїть лише за моєю мамою. Позавчора я поговорила з нею окремо, без того неприємного мужика. І розмова у нас була непростою

Мій біологічний батько Дмитро все своє життя був моряком. Плавав із порту до порту, по світу й різним країнам, багато чого бачив, знайомився з людьми, творив.

Ну, принаймні, я тішила себе такими надіями і картинками в уяві у дитинстві. Адже ми не жили разом: батько залишив сім’ю, коли мені було близько п’яти років.

Мама завжди казала, що він мандрівник, що йде за мрією. Тож бути разом їм не судилося. А незабаром у нашому житті з’явився дядько Юрко. Симпатичний, тихий чоловік, у піджаку та капелюсі. Нічого такого, що б його виділяло. Залисини, окуляри і старий чемодан. І як він взагалі міг сподобатися матері?

Я думала, що цей дивний дядько скоро пропаде, зникне з мого простору. Але натомість він став чудовим чоловіком для мами і прекрасним батьком для мене. Дядько Юрій ніколи не підвищував на нас голосу. Він завжди був небагатослівним, але найчастіше саме він вирішував будь-яку проблему.

Коли в мене з’явився хлопець, мама тільки зсунула брови і сказала, щоб я там собі нічого не думала. Ми жили втрьох у двокімнатній квартирі мами, і вона все хвилювалася, що я приведу ще й хлопця в будинок.

А от вітчим, пам’ятаю, знайшов спосіб зустрітися зі мною на вулиці, повів мене до якогось кафе і там за чашкою чаю дав кілька порад. Напевно, це була найкраща розмова, яка тільки могла бути у батька з дочкою.

Тоді я зрозуміла, як мамі пощастило із її чоловіком. Адже, по суті, він увесь свій вільний час присвячував нам, мені та мамі, родині. Більшу частину зарплати він клав на стіл у день зарплати. Собі залишав тільки на бензин і, може, щось солодке. Він часто купував печиво, але ділився з нами.

Вдома, як чоловік, він теж був молодець. Де якісь полиці поправити, що перефарбувати, ремонт техніки – усі ці справи й завдання лежали на його плечах і виконувалися в найшвидший термін. Я знаю, що жінки часто сперечаються із чоловіками з таких побутових питань, зараз я й сама така.

Але в них з мамою такого і близько не було. Дядько Юрко зміг би змайструвати що завгодно за допомогою скотчу, двох дощок та батарейки.

Один у нього був недолік: суцільний спокій та меланхолія. А мама моя любить, щоб як у латиноамериканському серіалі. Щоб пристрасть, вогонь, недомовленості та зміна обстановки. Тихий ритм життя не для неї. Хоча молодість її давно вже минула. Здавалося б, час і відпочити, але це не про маму.

Нині я сама мати сина-підлітка. І донедавна я думала, що єдиною моєю проблемою буде думка про те, де знайти гроші дитині на  виш. Але ні, мене наздогнало минуле. Неприємне, старе, бородате минуле. Зі скрипучим голосом і лицемірним поглядом.

Так, саме такий був мій батько. У значенні біологічний батько. Він, бачите, захотів повернутися, прогулявши і промотавши не один десяток років. Виявилося, він справді був моряком чи, принаймні, точно був із морем.

Старий сивий чоловік з бородою, без вусів та важким поглядом. Які у цього незнайомця були питання до нашої сім’ї? Як він міг подумати, що хтось його впустить на поріг?

Але ви бачили б мамині очі, якими бачила їх я в той момент. Вона дивилася на це явище, як юна школярка на двадцятирічного спортсмена з довгим розпатланим волоссям. Я вже думала, у її віці люди не закохуються.

Але, мабуть, це не так. Закохуються ще як.

Мама сказала, що повернувся мій справжній тато. Ага, справжнісінький, звичайно. Дядько Юрій для мене – ось хто мій батько. Але мама вирішила інакше. Вони з цим бородатим вигнали мого тата надвір. Дали йому трохи грошей на хостел, а далі – кудись своїм ходом.

Добре, що у нього все ще була робота. А я тепер мала заново познайомитися з татом, та ще й прийняти його назад. Забувши про найкращого у світі вітчима.

Я рада, що ця ситуація сталася зараз, коли я маю чоловіка, роботу і я сама в змозі відплатити за добро людині, яка мені дорога й рідна.

Звичайно, я знайшла дядька Юрка. Він, здавалося, був в тому костюмі, яким я його пам’ятала з дитинства, тільки збільшилися зморшки і погляд став якимось ще сумнішим.

Нині він живе у нашій квартирі. У третій кімнаті, яка все одно ніколи не використовується. Я розумію, що це тимчасово, на цьому я зупинятися не збираюся. Зараз рішення стоїть лише за моєю мамою. Позавчора я поговорила з нею окремо, без того неприємного мужика. І розмова у нас була непростою.

Я сказала все як є. Що, якщо вона так сильно хоче бути з моїм першим батьком, то нехай переїжджає до нього і живе з ним разом. Чи винаймають квартиру спільно, та хоч на смітнику живуть, мені все одно.

Але дядько Юра житиме у цьому будинку, і крапка. Він повністю це заслужив. В іншому випадку я прийму його в себе. Чоловік та син зовсім не проти.

Але тоді я того ж дня втрачу не лише свого біологічного батька, а ще й матір. Припиню будь-яке наше спілкування не лише зараз, а й у майбутньому. Хоч би що там трапилося. Проживу.

А я, нагадаю, єдина дитина у нашій, так би мовити, сім’ї. Тому над своїм рішенням мамі варто добре подумати. Що їй важливіше: рідна дочка чи сповнене пригодами життя на схилі років? Час поки що є.

Розумієте, я не можу зрадити дядька Юрка. Я і називаю його так чисто за звичкою. Насправді він давно вже став мені рідним батьком. І якщо моя мама така людина, що може, попри все, ось так віроломно вчинити, то я не хочу мати з нею нічого спільного.

Не знаю, хто мене так виховав. Але свої дії я вважаю за правильні, а що буде далі – буде на совісті моєї матері, ну чи як там мені доведеться її називати у разі чого. Побачимо, як вона себе поведе.

Передрук без посилання заборонено.

Фото ілюстративне, авторське.

You cannot copy content of this page