Мій чоловік Богдан вийшов на пенсію і став іншим. Колись він був гордістю родини, тепер – тінню себе. Я ловлю себе на думці: соромно разом іти в магазин, бо виглядає, ніби я веду якогось чужого дідуся, а не свого коханого. А ще ж були часи, коли подруги заздрили мені. Тепер я не знаю, як повернути його до життя. І знаєте, що найстрашніше? Він сам не помічає, як згасає.
Усе почалося не з грому серед ясного неба. Спочатку – дрібниці. Він перестав голитись щодня. Потім зник запах його фірмового одеколону. А потім я зрозуміла: щось не так. Богдан, мій чоловік, мій Бодя, колишній викладач історії, той самий, що ще кілька років тому умів зібрати зал повний студентів, перетворився на мовчазного диванного мешканця. Його світ обмежився телевізором, пледом і шкарпетками з дірками.
– Бодю, а ти не хочеш стригтись? – спробувала я делікатно, коли він уже схожий був більше на філософа-емігранта з ХІХ століття, ніж на мого чоловіка.
– Навіщо? Я ж нікуди не ходжу. А якщо треба – вдягну капелюха, – відказав він, навіть не відриваючись від телевізора.
Колись ми жартували, що він не може вийти з хати без прасованої сорочки і книжки в сумці. Тепер його улюблений одяг – потертий спортивний костюм кольору “все пережив”.
Я намагалася не здаватися. Пропонувала поїхати на дачу, влаштувати пікнік, піти на концерт. Він на все знаходив одну відповідь:
– Та ну, навіщо? Вдома ж добре.
Одного вечора я не витримала. Поставила перед ним дзеркало.
– Подивись на себе. Ну що з тобою сталося, Бодю?
Він глянув. І не сказав нічого. Просто вийшов на кухню і зробив собі чай. І от тоді я зрозуміла, що найгірше не в тому, як він виглядає. А в тому, що йому вже байдуже. Байдуже, як виглядає. Як живе. Що я поруч.
Колись Богдан був зіркою. Справжньою. Він викладав історію в місцевому ліцеї, проводив авторські екскурсії по місту, писав статті в газету. Його слухали, любили, навіть трохи боялися. А я – просто пишалася. Ми з Ірою, нашою донькою, часто жартували, що без тата місцевий музей був би просто складуванням пилу.
– Тату, тато знову читав лекцію замість екскурсовода, – сміялася Іра, коли ми повертались з якогось культурного заходу.
– А що я можу? Не міг мовчати, коли вони переплутали князя Данила з Богданом Хмельницьким! – обурювався Бодя і, звісно, ліз у книжки, щоби перевірити ще раз.
А тепер – нічого. Навіть книжки пилом покрились. Окуляри лежать на тумбочці – забуті, як і його колишній запал.
Одного разу я просто не витримала.
– Бодю, ну ти ж ще живий! Ти не зник, ти поруч! Чому ти живеш, наче тебе вже нема?
– А ти думаєш, мені легко? – вперше за багато місяців він поглянув мені прямо в очі. – Усе життя я був комусь потрібен. Студентам, учням, колегам. Тепер – я просто старий, якому дають пенсію, щоб мовчав і не заважав. Що ти від мене хочеш?
– Я хочу, щоб ти знову був собою. Або хоча б спробував…
Ми довго мовчали. А потім я взяла його за руку.
– Богдане, ти мені потрібен. Не версія тебе в тапочках. А ти – той самий, справжній. Давай щось змінимо?
Він не відповів. Але вже наступного ранку я прокинулась від звуку бритви у ванні. І, хоч він ніколи не любив парфуми з нотками лаванди – цей аромат я вперше почула саме тоді.
Минуло кілька тижнів. Я не скажу, що він став тим самим, як раніше. Але щось зрушило з місця. Він погодився піти зі мною на презентацію книги в міську бібліотеку. Одягнув джинси. Справжні джинси! З ременем!
– Доню, ти бачила, який у тебе тато стильний? – написала я доньці в месенджер.
– Мамо, це чудо. Але, серйозно, не здавайся. Йому треба просто знайти себе заново, – відповіла вона.
І знаєте що? Я теж це зрозуміла. Пенсія – це не кінець. Це просто інший розділ. І він може бути не менш яскравим. Просто треба допомогти близькій людині розгледіти це.
Минулого тижня він пішов на зустріч випускників. Сам. У костюмі. Зачесаний. Повернувся пізно, трошки під “хмелем”, але з очима, які давно не світилися.
– Іро, – сказав мені наступного ранку, – я вирішив писати мемуари. Треба ж якось зберегти всі ті історії. Тим більше, тепер я маю час.
Я усміхнулася. Нарешті.
А тепер хочу запитати у вас:
А як ваші чоловіки сприйняли вихід на пенсію? Чи змінились? А головне – як ви з цим справлялись? Діліться своїми історіями, бо може саме ваша порада комусь допоможе не втратити себе.
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
