Мій чоловік ходить в одній і тій самій футболці три дні поспіль. Йому комфортно. Шкарпетки валяються по всій квартирі, мов після торнадо, а запах у ванній часом нагадує шкільну роздягальню після фізкультури. А я та сама, що повірила в його любов до парфумів, до порядку, до гармонії. Усе це виявилось виставою, яка завершилась одразу після весілля. Найбільше мене обурює навіть не бруд, а його байдужість до того, що я задихаюсь у цьому всьому. Я вже не знаю, з ким живу — з чоловіком чи з підлітком у тілі дорослого чоловіка. І знаєте, що найгірше? Він не вважає це проблемою.
Ми познайомились на вечірці у друзів. Я тоді запізнилась і вся така розтріпана зайшла в кімнату, де всі вже сиділи з червоненьким в руках. Григорій встав, усміхнувся і простягнув мені бокал.
– Я думав, ти актриса. У тебе така поява… – пожартував.
– А ти, бачу, майстер компліментів, – відповіла я, трохи ніяковіючи, але в глибині душі – розцвітаючи.
У нього була приємна щетина, ідеально підстрижене волосся і якийсь ніжний парфум. Такий, знаєш, де цитрус перемішаний з чимось дорогим, чого в “ЕВА” не купиш. І шкарпетки – ох, шкарпетки! – ідеально пасували до його піджака. Я на це звернула увагу одразу. Мені подобались охайні чоловіки. Особливо ті, які не бояться прасувати речі.
Наші побачення були як кіно. Він готував мені вечерю сам – пасту з креветками, тост з авокадо, салат з руколою. А я, дурненька, сиділа й думала – невже це воно? Той самий? Він навіть чайник після кип’ятіння протирав. І блендер мив, уявляєш?
Одного вечора він сказав:
– Я ніколи не зустрічав жінки, з якою хотів би жити. А з тобою – хочу. Усе життя. Навіть розетки ремонтувати разом.
І я повірила. Ми зіграли скромне весілля. Без помпезностей. Просто – ми і наші найближчі. А потім поїхали в Карпати. І повернулись до його квартири. Я ще тоді думала – як добре, що не треба знімати. Як добре, що все вже є. Як добре, що він – мій.
У перший же вечір він кинув валізу у коридорі, роззувся і ліг на диван.
– Ти не допоможеш мені з сумками? – запитала я, стоячи з двома пакунками.
– Та постав десь, зараз відпочину, – буркнув він, не відводячи очей від телевізора.
Я закусила губу. Але списала на втому. Після подорожі, мовляв, ну всяке буває.
Та щось у повітрі вже тоді змінилось.
Минув тиждень. Потім місяць. Я перестала бачити його парфуми у ванній. А потім зник і сам блендер. А потім з’явились шкарпетки.
На кухні. У ванній. Під ковдрою. На шафі.
– Грицю, ти міг би їх хоч у кошик кидати, ну чесно.
– Та що ти причепилась. Вони ж не кусаються.
– Але вони неприємно пахнуть.
– От тепер образливо.
Ми почали сваритись. Спочатку тихо. Потім голосніше. Потім з іронією.
– Це твій проєкт “перевиховання чоловіка”? – гигикав він одного разу, коли я тримала в руках його футболку, яку він не знімав два дні.
– Це мій крик про допомогу. Я задихаюсь у цьому бардаку!
Він пішов у іншу кімнату. Я залишилась на кухні, де в раковині лежало чотири тарілки й одна з них – з обгризеним яблуком.
Я часто думала – може, це в мені щось не так? Може, я стала нудною? Занадто вимогливою? Але потім згадувала себе – я ж завжди була такою. Любила порядок, чистоту, аромат кави зранку і свіжі простирадла.
Одного дня я не витримала. Зібрала сумку. І пішла.
– Куди це ти? – він навіть не підвівся з дивана.
– До твоєї мами. Вчуся виживати.
Вона зустріла мене мовчки. Посадила за стіл. Налила чаю.
– Що сталось?
– Твій син перетворив дім на гуртожиток. Я не витримую. Я думала, що одружуюсь із охайною, турботливою людиною. А не з чоловіком, який третій день носить ті самі труси.
Вона зітхнула.
– Я знала, що так буде. Він завжди був такий. А тоді закохався в тебе і… почав прибирати, готувати, мити підлогу щодня. Але то було тимчасово. Він… старається, коли хоче вразити. А далі – як завжди.
Я дивилась на неї широко відкритими очима.
– То ви знали. І нічого мені не сказали?
– Думала, може, через тебе зміниться. Ти ж світла. Ти добра…
– А добрі жінки, значить, мають терпіти?
Я повернулась додому пізно ввечері. Григорій був на кухні, щось різав. Я зайшла і сказала:
– То що, ти просто грав роль? А я була глядачем?
Він мовчав.
– Це був не я. Тобто… я намагався. Я хотів тобі сподобатись. Я хотів, щоб ти закохалась.
– І що тепер? Тепер можна нічого не робити? Бо я вже твоя?
– А ти не можеш любити мене справжнього?
– Я не можу любити бруд. І байдужість. І фразу “від тебе нічого не станеться, Оль”.
Він відвів очі.
– А я не хочу щодня чути, що я – проект, якого ти соромишся.
Ми сиділи мовчки. Я дивилась у стелю, він – у чашку з чаєм.
А потім я тихо сказала:
– Я не твоя мама. Я твоя дружина. Я не прибиральниця. І не та, кого треба “перевиховувати”. Або ми домовляємось, або я йду. Бо так, як зараз – це не життя.
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
