Мій чоловік отримав у спадок чималу суму після того, як не стало його тітки, і раптом наші шість років шлюбу перетворилися для нього на незручний додаток до його нового життя. Гроші, які мали зміцнити нашу родину, стали стіною, за якою він вирішив сховати свою нову, абсолютно самостійну і непідконтрольну мені реальність.
– Я не збираюся це обговорювати, – промовив Борис, його голос був холодний і безкомпромісний.
– Але як ти собі це уявляєш? – моє серце калатало, мов молот. – Ми ж планували. Це наш спільний дім, Борисе!
– Ти не маєш тут жодного права. Жодного фінансового внеску. Мене це втомило, Людмило. Досить.
– Що значить Досить? Ти що, виганяєш мене? – я ледь трималася, щоб не розплакатися.
– Я кажу, що я власник. І я сам вирішую, що буде з цим майном, – він відвернувся, і я відчула себе абсолютно чужою у власному домі.
Мій чоловік, Борис, отримав у спадок будинок своєї тітки у маленькому містечку за містом, і раптом забув, що ми є подружжям. Гроші завжди були болючою темою у нашому шлюбі, але після того, як Борис несподівано став єдиним власником досить великого статку, його поведінка змінилася просто до невпізнання.
Я завжди покладалася на нього, і мені було соромно просити про щось. Іноді мені здавалося, що саме ця фінансова залежність і стала нашою найбільшою проблемою.
Ми прожили разом шість років. Знаєте, наші стосунки ніколи не були ідеальними. Ми познайомилися ще студентами в Києві, тоді Борис був дотепним, трохи нерішучим, але дуже уважним. Його батьки тоді вже не жили, і він був сиротою. Він ріс досить скромно.
Я, навпаки, з родини лікарів, у нас завжди був певний достаток. Коли ми одружилися, він працював інженером, а я – викладала англійську. Усі наші заощадження, які були, ми вклали в спільну справу – невеликий інтернет-магазин, який мав би приносити нам дохід.
Але тут, рік тому, його далекої тітки, яка жила в маленькому містечку, не стало. Ми знали, що вона має двоповерховий будинок і чималу суму на банківських рахунках, але Борис ніколи з нею тісно не спілкувався. І от, несподівано, він став її єдиним спадкоємцем. Його життя змінилося за один день, як у казці про Попелюшку, тільки навпаки.
Спочатку все було добре. Він був схвильований і навіть щасливий.
– Уявляєш, Людмило, ми зможемо добудувати нашу дачу, – говорив він, обіймаючи мене. – Нарешті у нас будуть кошти, щоб жити спокійно.
– Я рада за нас, Борисе. Це відкриває стільки можливостей, – відповідала я, щиро радіючи його успіху.
Ми продали старий будинок тітки, отримавши за нього значні кошти. Борис одразу ж інвестував частину грошей у той самий наш інтернет-магазин, і справи пішли вгору.
На цьому етапі я відчула перші тривожні дзвіночки. Борис, який завжди радився зі мною навіть про колір нових шпалер, почав приймати важливі фінансові рішення самостійно. Він купив собі дорогу машину, яку ми точно не планували, і навіть не поставив мене до відома. Я дізналася про це, коли він приїхав додому на сріблястому позашляховику.
– Це подарунок для нас, дорогенька. Хіба не чудовий? – сказав він, посміхаючись.
– Чудовий, Борисе, – промовила я, намагаючись приховати своє розчарування. – Але ж ми планували витратити ці гроші на ремонт нашої квартири.
Він відмахнувся.
– Ремонт зачекає. Ти не розумієш, цей автомобіль потрібен мені для ділових зустрічей. Це інвестиція в мій імідж.
З того часу він почав проводити все більше часу поза домом. Ділові зустрічі, нові партнери, якісь таємничі поїздки до іншого міста, про які я дізнавалася вже постфактум. Коли я намагалася поговорити, він просто уникав розмови.
– У тебе немає фінансової освіти, Людмило, – казав він, дивлячись у свій смартфон. – Я сам знаю, що роблю. Ти, як жінка, у цих речах не розбираєшся. Просто довірся мені.
Я відчувала себе приниженою. Мій диплом з відзнакою, моя робота, мої ідеї – все це раптом стало нічого не варте.
Остання крапля переповнила чашу, коли він повідомив, що вирішив продати нашу квартиру. Це була квартира, яку ми купили разом, хоча більшу частину початкового внеску дали мої батьки. За документами, вона була оформлена на Бориса, оскільки він наполіг, мотивуючи це тим, що як підприємець він отримає кращі умови кредитування. Я тоді довірилася йому.
– Борисе, про що ти говориш? – я була приголомшена, коли він кинув мені цю новину під час вечері. – Це наш дім! Ми тут живемо.
– Я знайшов значно вигідніший варіант інвестування, – пояснив він сухо, навіть не дивлячись на мене. – Ми продаємо цю квартиру і купуємо будинок у передмісті. Це буде дорожче, але вигідніше.
– Я не хочу в передмістя. Мені тут зручно добиратися до роботи. І ми не обговорювали це! – я підвищила голос.
Він підняв на мене очі. Його погляд був холодний, як крига.
– Я вже вніс завдаток. Рішення прийнято. Твої бажання мене не цікавлять. Це мій капітал, Людмило.
– А як же наш шлюб? Наші спільні плани? – мої руки тремтіли.
– Шлюб? Ти просто гарне доповнення до мого нового життя, – його слова прозвучали, мов ляпас. – Ти ніколи не працювала на повну силу, ніколи не вкладала достатньо грошей. А тепер я багатий, і я сам визначаю правила.
Наступного дня він вивіз більшу частину своїх речей. Він сказав, що йому потрібно пожити окремо, щоб зосередитися на роботі. Він залишив мені ключі і невелику суму на життя, ніби я його дитина, а не дружина. Коли я спробувала зателефонувати його партнеру по бізнесу, щоб дізнатися, що відбувається, виявилося, що Борис не має ніяких партнерів, а всі його гроші він витрачає на ремонт якогось старого будинку, який він купив, як виявилося, для себе.
Через тиждень він з’явився, щоб забрати документи і сказав, що подає на розлучення. Я не могла в це повірити. Усі ці роки, усі наші мрії, усе забуто через гроші.
Я звернулася до подруги. Настя – розумна жінка, юристка. Я розповіла їй про все. Настя була здивована.
– Це ж просто шантаж, Людо, – сказала вона, сердито хитаючи головою. – Він просто намагається тебе виставити за двері без нічого. Гроші змінюють людей, але щоб настільки.
– Я не хочу судитися. Я просто хочу, щоб він згадав, хто я для нього, – я відчувала себе розбитою.
– Ти маєш боротися. Ти маєш право на частину цього майна, – наполягала Настя.
Ми почали збирати документи. Я згадала про інтернет-магазин. Усі наші гроші були вкладені в його розвиток. Я знайшла старі чеки, виписки, де було видно, скільки мої батьки дали на першу іпотеку. Це дало мені хоч якийсь промінь надії.
Коли ми зустрілися з Борисом в офісі його адвоката, я побачила зовсім іншу людину. Самозакоханого, впевненого у своїй правоті чоловіка.
– Ти робиш помилку, Людмило, – сказав він зверхньо. – Ти нічого не отримаєш. Тобі вистачить на пару місяців оренди.
– Ми вклали в магазин однакову кількість часу і зусиль. І гроші моїх батьків теж тут. Ти не маєш права забирати все, – мій голос був спокійний, хоча всередині все кипіло.
– Це мій бізнес. Я власник. А ти вчителька англійської, – він посміхнувся, і ця посмішка була найгіршою з усього, що я чула.
Я вийшла з його кабінету, відчуваючи спустошення, але вже не злість, а холодну рішучість. Я зрозуміла, що цей чоловік, якого я колись любила, просто зник, розчинився у своїх нових мільйонах. Моя незалежність, моя гідність – ось що було тепер для мене найголовнішим.
Чи зможу я відстояти свою частину майна і справедливість, чи мені доведеться починати життя з нуля? Чи варто боротися за те, що колись було нашим спільним життям? Що б ви зробили на моєму місці?
