Мій чоловік поїхав “заробити на сім’ю”, а повернувся зі словами: “Я все переосмислив”. Але три роки нас не існувало для нього. І тепер він хоче повернутись туди, де його вже немає.
Коли Роман пішов, я не влаштовувала сцен. Не кричала. Не благала залишитися. Просто закрила за ним двері й сіла на підлогу біля кухонного столу. Діти ще спали. Було 5:40 ранку. Він навіть не дочекався світанку. Сказав – Соломіє, я мушу спробувати щось інакше. І пішов “заробляти на Польщу”. З валізою, в якій не було жодного дитячого фото. Я залишилася з двома дітьми, кредитом на бойлер і власною швейною машинкою.
Того ранку, коли все розвалилось, я вперше не знала, що варити на сніданок. Бо в холодильнику була тільки половина батона і банка перловки. Не те щоб ми жили в розкоші до того, але без нього все зрушило. Буквально. Кран почав текти, труби тріщати, а я – спати сидячи. Бо діти. Бо робота. Бо штори треба доробити до вівторка.
Роман дзвонив рідко. Писав ще рідше. Місяці два щось шепотів у Viber, кидав по 3000 грн на дітей раз у квартал і зникав. Я не дорікала. Сама вирішила не чекати. Прийняла, що чоловік – це не завжди партнер. Інколи просто епізод. Як рекламна пауза в серіалі, де я головна героїня, сценарист і режисер.
– Мамо, а тато повернеться? – спитав якось Тарасик, коли ми грали в “Монополію”.
– Думаю, ні, – сказала я, не вдаючи, що знаю більше. – Але в нас усе добре, правда ж?
– Було б ще краще, якби ти мені купила трактор на пульті.
От і вся філософія дитячої втрати.
Через три роки він з’явився. Просто так. Без дзвінка, без попередження. Стоїть, ніби не минуло і тижня. В спортивках і з букетом хризантем, які, мабуть, переплутали з ромашками.
– Привіт… – пробурмотів. – Я хочу побачити дітей. І… з тобою поговорити.
– Діти в школі. А я – не в настрої, – відповіла я і вперлася плечем у двері.
Він мовчки дістав з кишені коробку. І, ніби в рекламі здешевілих почуттів, відкрив її. Маленький ланцюжок з кулоном у формі серця.
– Я все переосмислив, Соломіє…
– Ага. В Польщі, в маршрутці між Познанню і Сопотом?
Він знітився. Але ж я не той тип жінки, яку можна повернути трояндами з “АТБ” і кулоном з “розпродажу пам’яті”. Я вижила, поки він шукав себе. Відновила клієнтську базу, купила блендер, зробила ремонт у ванній і навчила Христину шити ґудзики. Без нього.
– Я розумію, що зробив помилку…
– Ні, Романе. Ти не помилявся. Ти свідомо пішов. І свідомо не питав, як у дітей зі здоров’ям, чи маємо що їсти, чи працює бойлер.
– Але я можу виправити…
– Ти не можеш повернутися у фільм, у якому тебе давно списали з ролі.
Він просив дати йому шанс. Казав, що скучив. Що снився йому наш син, якого він востаннє бачив у пелюшках, а тепер той уже пише диктанти на 12. Я слухала й не могла втримати легкого здивування – невже справді вірить, що між нами пауза, а не крапка?
– А ти їм хоч листівку на день народження надсилав? – запитала я.
– Ну… ні. Але я ж працював. Це ж теж для них.
Класика. Вони завжди “працювали”. А ми – виживали.
Я пустила його в дім. Лише на годину. Побачити дітей. Подивитись, чи ще пахне кухня його колишнім життям. Христя обійняла його трохи розгублено. Тарас мовчки подав руку. А потім запитав:
– Тату, а де ти був?
І тиша впала така щільна, як тісто на вареники. Роман не знайшов слів. А діти не чекали відповідей. Вони вже знали своє.
Він пішов, а я закрила двері. Цього разу – не з болем, а з внутрішньою ясністю. З розумінням, що ми – не сторінка, яку можна знову відкрити, як зручну книжку. Ми – вже інша історія. Без нього.
Наступного ранку я пекла млинці. Діти за столом ділилися новинами зі школи, і раптом Христя спитала:
– Мамо, тато ще прийде?
Я витерла руки об рушник і глянула на неї.
– Можливо. Але ж ми знаємо, що бути разом – це не просто прийти, а бути поруч кожен день. Правда?
Вона кивнула і полила млинець варенням.
– То ми і без нього дамо собі раду, – впевнено сказала вона.
Я посміхнулася. Бо ця відповідь – ліпша за всі промови про розбиті сім’ї.
Я більше не думаю, чому він пішов. Мене не цікавить, де його “інше життя” і “інша жінка”. Мене цікавить тільки одне: як зробити, щоб мої діти знали – любов не зникає з валізою. Любов – це залишитися, коли важко.
І тепер я звертаюся до вас, мої хороші.
Чи пробачили б ви, якби після трьох років мовчання у ваші двері знову постукала людина, яка вас покинула?
Бо серце пробачає. Але чи повинно воно відкриватись знову?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
