Мій чоловік роками “гостює” вдома і не дбає про благополуччя дітей. Коли я дізналася причину такого його життя, то відразу захотіла розлучитися.
– Антоне, а ти нас взагалі любиш? – несподівано запитала Катруся під час вечері. Її голос був спокійним, але слова вражила в кожну клітинку.
В кімнаті повисла тиша. Десятирічний Тарас затримав погляд на своєму татові, а чотирирічна Оленка дивилася на мене, ніби теж чекала відповіді. Я відчула, як серце болісно стислося.
– Тату, – невпевнено додав син, – чому ти з нами майже не буваєш? Може, тобі не цікаво?
Антон тільки відвів очі вбік, роблячи вигляд, що не почув. А я не знала, як пояснити дітям його відсутність за нашим сімейним столом.
Того вечора я приготувала вечерю так, як завжди мріяла: смачні страви, чистий стіл, тепла атмосфера. Але чоловіка знову не було.
– Мамо, – сказала Оленка, тримаючи ложку в руці, – а тато зовсім нас не любить?
Я відчула, як горло стислося, і сльози підступили до очей.
– Любить, доню, – відповіла я, намагаючись бути переконливою. – Просто він багато працює.
– Він навіть не питає, як у нас справи, – буркнув Тарас. – Може, йому байдуже?
Після вечері я подзвонила своїй найкращій подрузі Оксані. Її слова завжди допомагали мені знайти правильний шлях.
– Катю, цього не можна так залишати, – твердо сказала вона. – Якщо ти нічого не зробиш, діти виростуть із переконанням, що це нормально – жити без татової любові.
– Але як його змінити? Як змусити звернути увагу на сім’ю?
– Спочатку поговори з ним, – порадила Оксана. – Скажи, як ти почуваєшся. Якщо цього не зробиш, нічого не зміниться.
Того вечора я вирішила чекати Антона, хоч би як пізно він повернувся. Я сиділа на кухні з чашкою вже холодного чаю, коли почула, як ключ обернувся в замку.
– Що сталося? Чому ти не спиш? – здивувався він, заходячи в кімнату.
– Нам треба поговорити, – коротко відповіла я.
Він сів за стіл, виглядаючи стомленим, але байдужим.
– Що таке? – запитав він, наче нічого не розумів.
– Тарас сьогодні запитав, чи ти його любиш, – почала я. – Я не знала, що йому сказати.
Його обличчя на мить спохмурніло, але він швидко повернув собі холодний вигляд.
– Катю, ти ж знаєш, що це не так. Просто в мене багато роботи.
– Ага, завжди ця робота, – не втрималася я. – Але ж ти не тільки роботу, а й нас уникаєш.
– Я не уникаю! – заперечив він, але його голос звучав нещиро.
– Справді? – спалахнула я. – А коли ти востаннє сидів із нами за столом чи провів час із дітьми? Ти навіть не знаєш, як вони живуть.
Він зітхнув і опустив голову.
– Я не знаю, як бути батьком, – тихо промовив він. – Це все занадто для мене.
– І ти вирішив просто відступити? – різко запитала я. – Думаєш, це вирішує проблему?
– Я не підходжу для цього, – з гіркотою відповів він. – Я ніколи не був готовий до сім’ї.
Його слова приголомшили мене, але я змусила себе бути спокійною.
Наступного ранку, поки діти ще спали, ми знову сіли поговорити.
– Антоне, ти мусиш зрозуміти одну річ: найголовніше – це діти. Вони заслуговують на батька. Або ти починаєш діяти, або…
– Або що? – перебив він.
– Або ми маємо розійтися, – твердо сказала я. – Бо я більше не можу пояснювати дітям твою байдужість.
Він мовчав, але в його очах я побачила страх.
Минуло кілька тижнів. Антон почав приходити додому раніше, сидів із нами за столом, намагався говорити з дітьми. Його усмішка ще була вимушеною, але я бачила: він намагається.
Я теж почала інакше дивитися на наше життя. Для мене важливіше за все було щастя дітей. А що б ви порадили людині, яка опинилася в такій ситуації? Як змусити чоловіка стати частиною сім’ї?
