Мій чоловік, Василь, має незрозумілу “любов” до всього, що позначене як «розпродаж». Нещодавно він повернувся додому, несучи пакет, з якого відчувався ледь помітний запах вологи та чогось несвіжого, а всередині були помідори, що почали пліснявіти. Проте, я знала, що це ще не межа.
Я дивилася на цю дивну річ, яка виглядала як суміш пояса з якимось футуристичним пристроєм. Моє дихання збилося, а всередині мене все застигло в нерозумінні. Я відчула, як глибоко вдихнула повітря. У глибині душі я розуміла, що головна подія ще попереду.
На перший погляд, я могла б здатися найщасливішою жінкою: мій чоловік без шкідливихт звичок та старанно піклується про сімейний бюджет. Або, як він це називає, «піклується». Бо хоча Василь гордо вважає себе мисливцем за вигідними пропозиціями, я, чесно кажучи, з ним не згодна.
Хоча вигідні покупки справді можуть бути золотою знахідкою, мій чоловік дуже часто повертається з речами, які ніхто не може використовувати. Якось він приніс цілу партію молока, у якого вже минув термін придатності, іншого разу — велетенський пакет пшоняної крупи, мотивуючи це тим, що «вона була задешево», хоча ми її практично не готуємо. Але нещодавно він перевершив усі свої попередні досягнення. Він зайшов до квартири, світячись від радості, з пакетом у руках і тріумфально промовив:
– Анно, це була неймовірна пропозиція, яку не можна було упустити. Помідори всього за двадцять гривень!
Я відчинила пакет, і всередині справді були помідори, але вони вже були зіпсовані. До жодного з них не можна було торкнутися, щоб він не розсипався. Я відклала пакет, намагаючись не надавати цьому значення, бо я розуміла, що цього дня справа була зовсім не в помідорах. Справа була в тому, що він приховав в іншому пакеті.
– Василю, прошу, це вже не смішно, – промовила я, намагаючись зберегти спокій, хоча мій голос був таким холодним, що мороз пройшов по кімнаті.
– Але що? Це ж чудова можливість! – Василь розвів руками, наче я звинувачувала його у чомусь неймовірно серйозному, а не в покупці зіпсованих овочів, яким пряма дорога до компостної ями.
– Вони ж усі гнилі, покриті пліснявою!
– Ну, не всі. Дивись, ось цей… – Він обережно витягнув один знизу. – Тут тільки один бік із пліснявою. А інший – наче новий.
– Це не те саме, що шкарпетку вивернути навиворіт і зробити вигляд, що вона чиста!
Він глибоко зітхнув, немов моє зауваження було найбільшою проблемою на світі. Розвернувся і пішов на кухню. Змирившись із ситуацією, я кинула кухонний рушник на стіл і рушила за ним. Саме тоді я побачила інший пакет. Він лежав поряд із відром для сміття, на перший погляд непомітний, але я ніколи раніше його не бачила. Це викликало в мені ще більше підозр.
– А це що?
– Ну… це сюрприз для тебе.
– О, ні. Ніяких сюрпризів. Я досі відчуваю розчарування після нашого останнього придбання – того електрочайника, що розплавився після двох використань.
– Це щось особливе! Просто поглянь!
Він дістав з пакета… електричний пояс із вібрацією, призначений для «корекції фігури».
– Уявляєш? Так дешево! Зазвичай така річ коштує тисячі!
Я просто дивилася на це диво техніки, яке виглядало як щось середнє між ременем для фіксації вантажу та дитячою іграшкою. Я не могла вимовити ні слова.
– Ну, що скажеш? – запитав він, і в його очах горів запал. – Здорово, правда?
Я отетеріла. Мій подив був настільки глибоким, що я не знала, з чого почати. Це було настільки абсурдно, що слова просто не могли з’явитися в моїй голові. Здавалося, що ми перебуваємо у якійсь комедії, де кожен наступний епізод смішніший за попередній.
Я провела рукою по лобі, намагаючись зібрати свої думки до купи. Василь же стояв, посміхаючись, тримаючи в руках цей пояс, наче він щойно винайшов щось надзвичайно важливе для людства. Його радість була настільки щирою, що мені стало одночасно смішно і сумно. Я вирішила, що варто спробувати пояснити, що це не те, чого я прагнула.
– Ти, мабуть, справді не подумав, – нарешті промовила я, дивлячись на цей пояс, як на щось, що може завдати шкоди.
– Ну, не перебільшуй. Ти ж сама нещодавно казала, що хочеш трохи схуднути.
– Це схоже на прилад, яким лякають тварин!
– Знаєш… – промовив він, і в його тоні з’явилася образа. – В інтернеті писали, що якщо користуватися регулярно, то результати помітиш вже за кілька тижнів.
– А хто це написав? Якась людина з форуму?
Василь не відповів. Він опустив очі й почав нервово перекладати зіпсовані помідори з одного пакета до іншого. Потім його обличчя осяяло, наче він щойно знайшов вирішення всіх проблем світу.
– Але це ще не все! – вигукнув він, ніби він оголошував переможця у лотереї. – У мене є ще дещо!
– Ні, будь ласка, більше нічого не діставай з тих сумок.
– Але ж це щось для дому! – він продовжував, схвильовано посміхаючись. – Пароочищувач! Дуже дешево! Це ж хіт сезону!
– У тебе справді якась одержимість, – промовила я тихо, немов до себе.
– У мене немає одержимості, я просто вмію бачити можливості!
– У тебе око на проблеми. Цей пароочищувач, мабуть, зламається після третього разу, а твій пояс я викину вже за тиждень.
– Але ж це все для тебе… – тихо промовив він.
– Для мене? – я ледь не засміялася від розчарування. – Тоді купи мені щось, що я справді хочу. Квіти. Гарну книжку. Або просто приготуй мені чаю!
– Ти нічого не розумієш. Це ж інвестиція!
– Незвичайна.
Василь замовк. Я відчула, як глибоко зітхнула. Усередині мене все стиснулося, і я відчула, що це ще не все. Я не відповіла на його слова. Просто стояла і дивилася на цей безлад, який ми називали нашою кухнею. Мої думки були далеко. Я згадала, як ми познайомилися.
Тоді він був іншим. Він був скромним, уважним, і мені здавалося, що він бачить мене такою, якою я є, без будь-яких зайвих прикрас. Але тепер, з кожним новим “вигідним придбанням”, мені здавалося, що він намагається купити моє щастя. Це не було матеріальне питання, а глибоке емоційне. Я відчувала себе, як ця ганчірка, яку він хотів “вивернути” і видати за чисту. Мені було важко від того, що він, можливо, навіть не розумів, наскільки це далеко від того, що мені потрібно.
– Дивись, прийшла виписка з банку, – сказав Василь тоном, який мав звучати безтурботно, але в ньому відчувалася нотка невпевненості.
Я взяла документ, і мій погляд одразу ж отетерів від суми в кінці сторінки.
– Тридцять тисяч гривень?!
– Це все в розстрочку. І розстрочка невелика. І без відсотків протягом перших місяців! – почав він поспіхом пояснювати.
– Тридцять тисяч! – мій голос знову збився, а подив став ще глибшим.
– Ну, деякі з них були просто речами для дому. Пароочищувач, пояс для фігури і той чудовий набір ножів… Вони були на розпродажі…!
– Нам навіть нема де це все зберігати! Шафа не зачиняється. Навіщо ти взагалі купив лампу для манікюру?!
– Ну… ти якось сказала, що хочеш зробити манікюр.
– Я хотіла піти до салону, а не відкривати його тут! Скоро ти, мабуть, купиш ще кілька крісел, і клієнти самі будуть приходити!
– Але… я ж мав гарні наміри, – тихо промовив він.
На мить він виглядав дійсно дуже засмученим. Я відчула, як моя душа затремтіла, але внутрішній голос нагадав мені про всі ці покупки, про кожен раз, коли він повертався з чимось непотрібним, наче намагаючись заповнити якусь порожнечу. Це не було просто безладом, це була відсутність уваги до моїх справжніх потреб. Я не відповіла. Замість цього я взяла свій телефон і знайшла номер сестри.
– Оксано, у тебе є вільний диван? Мені доведеться провести ніч подалі від дому.
Оксана зустріла мене з розкритими обіймами та завареним чаєм із меліси.
– Добре, розповідай, що він цього разу натворив. Бо якщо він отримає ще одне «підвищення», я клянусь, що подзвоню його матері.
– Тридцять тисяч. Кредитка. Усілякі «вигідні придбання», – промовила я.
– Це ж неможливо! – вигукнула вона.
– Знаєш, що мене вражає найбільше? Він справді вважає, що все робить правильно. Він не бачить у цьому ніякої проблеми.
Моя сестра подивилася на мене із співчуттям і подала мені чашку з чаєм.
– Можливо, він просто боїться? Що цього недостатньо, що він має дати тобі щось від себе… тому він дає, що може: речі з розпродажу.
– Я ніколи не хотіла, щоб він «мені щось давав». Я просто хотіла… я не знаю. Щоб він був поруч. Щоб ми пішли разом на прогулянку. Або просто посиділи, розмовляючи, без миготливих світлодіодних вогнів з чергового супермаркету.
– Ну, тоді скажи йому це. Чоловіки не вміють читати думок. Вони навіть записок не завжди розуміють.
– Можливо, він справді цього не розуміє? Можливо, він думає, що я цьому радію?
– Тобі подобається сіль для ванни з ароматом копченої ковбаси?
Я подивилася на неї з недовірою.
– Ти жартуєш.
– На жаль, ні. Мій Денис теж колись був мисливцем за вигідними покупками. Поки не придбав мені на свято піжаму з написом «Наші стосунки закінчилися».
– І?
– Він спав у ній тиждень. У гаражі.
Ми обидві засміялися, хоча всередині мене було дуже сумно. Бо я справді люблю свого чоловіка. Просто іноді мені здавалося, що він забув, що мені потрібно. І тоді він подзвонив.
– Анно… можна мені заїхати за тобою? І… вибачитися?
Я подивилася на Оксану, і вона просто кивнула.
– Приходь. Але я тебе попереджаю – якщо у тебе є щось нове з розпродажу, ти сам відвезеш це додому.
Мій чоловік прибув із опущеною головою та порожніми руками. Це вже було добрим знаком.
– У мене нічого немає, – промовив він, перш ніж я встигла щось сказати. – Я маю на увазі… я не приніс жодного «вигідного придбання». Навіть шоколадного батончика.
– Я отетеріла, що ти не купив квітку на розпродажі.
– Боюся, що ми з тобою зараз як та квітка, – відповів він.
І вперше за довгий час у мене виникло враження, що він був абсолютно серйозний. Ми сіли в машину.
– Я знаю, що я тебе засмутив. І я, мабуть, перебільшую. Я просто не знаю, як робити інакше. Я відчуваю, що якщо я не принесу щось, то я не потрібен тобі.
– Справа не в усіх цих речах. Справа в тому, що я відчуваю себе… відкинутою. Ти не питаєш мене, чого я хочу. Ти купуєш речі, які мені не потрібні, замість того, щоб просто… запитати, як пройшов мій день.
– Бо я думав, що якщо я тобі щось принесу, то зроблю тебе щасливою. А якщо я нічого не принесу, то я нікчемний. Бо що ж у мене ще є?
– У нас є ми. Не твої дорогі пояси та електричні масажери.
Він зупинив машину перед супермаркетом і подивився на мене.
– Тоді… можливо, ми могли б піти туди разом? За чимось, чого ти справді хочеш?
Ми вийшли з машини. Не для того, щоб щось купити. Просто щоб разом пройтися між прилавками. Не поспішаючи. Без калькулятора в голові. В кінці прогулянки я взяла жасминовий чай.
– А це? – промовив він, дивлячись на упаковку.
– Його немає на розпродажі, – відповіла я. – Він був єдиним, який мені сподобався.
– Тоді я його візьму, – сказав він.
Я посміхнулася. Можливо, це був справді новий початок.
Того вечора він приготував мені цей жасминовий чай. Ми сиділи разом на дивані, не перед телевізором, а просто пліч-о-пліч. Василь дістав свій блокнот.
– Що це? – підозріло запитала я.
– Список.
– Ти хочеш знову щось купити?
– Ні. Цього разу я хочу записати те, що тобі подобається. Щоб запам’ятати.
Я отетеріла. Мій подив був настільки щирим, що я не могла стримати посмішки.
– Добре. По-перше: мені подобається, коли ти прибираєш, не скаржачись. Мені подобається, коли ти заварюєш мені чай і не питаєш десять разів, чи я впевнена, що більше нічого не хочу.
– Я записав. А квіти?
– Квіти теж. Але не з розпродажу, благаю тебе.
Він ледь чутно засміявся.
– Тепер я розумію. Справа не в речах. Справа в намірах.
– Саме так! І бачиш, як це просто?
– Можливо, просто, але це складно.
– Але це можливо.
Ми довго сиділи так, розмовляючи, згадуючи, а на задньому плані тихо гудів холодильник. Відтоді Василь приносив додому набагато менше непотрібних речей. А коли приносив, то принаймні запитував, чи потрібні вони мені. І купив мені троянду. За сто гривень. Без будь-якої знижки. Здається, він нарешті зрозумів, що є речі, які неможливо оцінити грошима. Наші почуття, наша увага, наша підтримка – це все не має ціни.
Але чи справді такі люди, як Василь, можуть повністю змінити свою натуру? Чи можна відмовитися від звички, яка так глибоко вкорінилася у свідомості? Що насправді означає бути “достатньо хорошим” для когось, і чи потрібно це доводити постійними подарунками?
