Мій чоловік Володя купив собі кавомашину за 14 000 гривень і назвав це “інвестицією в якість життя”. А коли я принесла з магазину крем для обличчя за 210 гривень, він сказав, що я марнотратниця. Відтоді я не просто рахую кожну копійку – я вже виправдовуюсь, чому купила дешевше, а не взагалі нічого. Ми більше не пара, ми бухгалтерія. І що найсумніше – це стало нормою.
Ми з Володею зустрілися на роботі. Я тоді лише влаштувалася — новенька, трохи розгублена, без поняття, як там “прийнято”. А він навпаки — вже п’ятий рік на посаді, впевнений, різкий, трохи зарозумілий. Здавалося б, зовсім не мій тип. Але саме та його самовпевненість і зачепила. Бо за нею я побачила інше: турботу, чіткість, відповідальність.
Наш роман був стрімкий, як весняна гроза. Переїзд до нього, весілля, спільні плани, орендована квартира, ремонт… А потім — я залишила роботу й чекала дитину. Ми домовились, що я поки з дитиною, а Володя “потягне все”. І спершу справді тягнув. Але потім щось тріснуло.
Все почалося з випадкової фрази:
– Ти знову купила цю дорогу кашу? Можна ж брати звичайну.
Я тоді не надала значення. Подумала — ну, втомлений, рахунки великі. Але потім була історія з дитячим кремом, з моїм шампунем, навіть із хлібом — я взяла той, що мені подобається, а він:
– Чому саме цей? Він на 12 гривень дорожчий.
І от ти стоїш посеред кухні з хлібом у руках і не знаєш, що сказати. Бо наче й не злочин, але відчуваєш, ніби вкрала з сімейного бюджету. А ще гірше — починаєш думати, що справді вкрала.
Я все частіше виправдовувалась.
– Це було зі знижкою.
– Я взяла найменшу баночку.
– Я не купувала собі нічого вже місяць.
А він лише стискав губи і зітхав. Мовчки. Це було найгірше. Бо мовчання у нас означало образу. А образа тягла за собою холод. А холод — мовчазні дні.
Я намагалася говорити.
– Володю, я ж не витрачаю на себе забагато…
– Може й ні. Але мені здається, що можна було б розумніше.
– А тобі не здається, що ця кавомашина, яка варить тобі “не таку вже й смачну каву”, як ти сам кажеш, могла б почекати?
– Це інше. Я працюю. Я мушу себе стимулювати.
– А я що, не працюю? Ти бачив, як виглядає мій день?
– Я не кажу, що ти нічого не робиш, Ярино. Але ти ж не приносиш до хати грошей.
Оці слова мене вибили. Ні, не те щоб я ніколи їх не боялась. Я саме цього і боялась. Але почути це вголос — наче хтось поставив на мені штамп: “Тягар”.
Я почала уникати покупок. Ходила по магазинах, як по мінному полю. Купувала найменше. Але при цьому Володя не переставав витрачати на себе. Нові гаджети. Обновка в машину. Навушники. Годинник. Я вже мовчала. Бо знала: скаже, що “заробив, маю право”.
Точка кипіння сталася, коли я витратила 470 гривень на ліки для малюка. І залишила чек на поличці. Бо думала, що це нормально. Що це наша дитина. Наші витрати. А він подивився, нахмурився і кинув:
– Ну навіщо саме ці? Є ж дешевші аналоги.
Я нічого не відповіла. Але тієї ночі я не спала. Лежала, слухала його рівне дихання й думала: як ми сюди дійшли?
Наступного дня я попросила маму посидіти з дитиною й поїхала в кав’ярню. Одна. Без мети. Просто побути в тиші. Я замовила найдешевшу каву й гортала телефон. І натрапила на старе фото: ми з Володею в Карпатах, щасливі, босі, обгорілі, але такі закохані. І я заплакала прямо в залі.
Ми були колись командою. А тепер ми на різних берегах. І все через що? Через хліб? Через знижку на серветки?
Того вечора я вирішила поговорити з ним по-справжньому.
– Я більше не витрачатиму жодної гривні без твого дозволу. Можеш контролювати все до копійки. Але тоді скажи чесно: ти мені ще довіряєш?
Він мовчав довго. Дуже довго.
– Я не знаю, як це сталося, Яринко. Просто я боюся. Бо вся відповідальність на мені. Я й справді відчуваю, що тягну все, і мені страшно. Я злюсь не на тебе. А на себе.
– То, може, ми перестанемо бути ворогами і знову станемо партнерами?
Він опустив очі.
– Давай спробуємо.
Ми сіли й разом переглянули наш бюджет. Він нарешті побачив, скільки йде на дитину. Я побачила, скільки він справді витрачає на свої “дрібнички”. Ми посміялися навіть. Бо, виявляється, я витратила менше за нього. Але моя косметика “в очі впадає”, а його новий акумулятор у машині – ні.
Ми не стали ідеальними. Іноді знову чіпляємось одне до одного. Але тепер маємо правило: всі витрати понад 1000 гривень — обговорюємо разом. І головне — ми знову почали говорити.
А тепер я хочу вас запитати: як у вас із грошима в стосунках? Хто вирішує, на що витрачати? І чи не сталося так, що дрібна витрата зруйнувала щось велике?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
