Мій коханий сказав, що збирається покинути дружину. Коли він нарешті це зробив, боягузу знадобилося лише п’ять годин, щоб показати своє справжнє обличчя. Цілий рік я жила в режимі очікування, наче в залі вокзалу, де потяг постійно затримується, але диктор приємним голосом обіцяє, що ось-ось він прибуде на першу колію. Петро вмів обіцяти. Його слова були м’якими, як розігрітий віск, вони заповнювали всі тріщини в моїй самотності. Він розповідав про холод у своєму домі, про жінку, з якою його не пов’язує нічого, крім спільної іпотеки та старих звичок. Я слухала, співчувала і чекала.
Той вечір починався як звичайна втеча від реальності. Петро прийшов до мене пізно, збуджений, з паперами в руках і диким блиском в очах. Він кинув ключі на столик у передпокої, і цей звук видався мені початком нового життя.
— Оксано, я зробив це, — сказав він, важко дихаючи.
— Що саме? — я боялася повірити, хоча серце вже калатало десь у горлі.
— Я пішов. Просто зібрав сумку, поки вона була на роботі, і залишив записку. Більше ніякої брехні. Тепер тільки ми.
Я стояла посеред кухні, тримаючи в руках чайник, і відчувала, як усередині щось обривається. Це була не радість, а дивне заціпеніння. Ми стільки разів обговорювали цей момент, малювали картини нашого спільного побуту, вибирали колір фіранок у майбутню спальню, але зараз, коли це сталося, повітря в моїй квартирі стало занадто густим.
— Ти серйозно? Ти більше не повернешся туди? — перепитала я, дивлячись на його дорожню сумку, яка виглядала чужорідним тілом у моєму вилизаному просторі.
— Ніколи. Я забрав найнеобхідніше. Решту потім. Оксано, чому ти не радієш? Я ж заради тебе змінив усе.
Він підійшов ближче, хотів обійняти, але я мимоволі зробила крок назад. Щось у його обличчі змінилося. Зникла та ореольна таємничість, яка робила наші таємні зустрічі особливими. Переді мною стояв чоловік, який щойно зрадив свій багаторічний устрій, і в його очах я побачила не силу, а розгубленість, змішану з агресивним очікуванням вдячності.
— Я просто… мені треба звикнути до цієї думки, — прошепотіла я.
— Звикнути? Я рік чув від тебе, як ти цього хочеш! Тепер я тут. Давай вечеряти, я страшенно зголоднів. У тебе є щось нормальне, а не ці твої салати?
Минув лише перший час. Петро почав хазяйнувати. Він без дозволу відкрив холодильник, почав виставляти на стіл продукти, які я купувала для свого розміреного життя. Його рухи були різкими. Він критично оглянув мою кухню.
— Слухай, а чому в тебе такий малий стіл? Нам треба буде купити щось солідніше. І цей кран… він капає. Чому ти не сказала? Я не терплю звуку води.
— Петро, ти тут лише сорок хвилин, — зауважила я, відчуваючи перші нотки роздратування.
— І що? Тепер це і мій дім теж. Ми ж так домовлялися, хіба ні?
Він сів за стіл і почав розповідати, як важко йому було писати ту записку. Але чим більше він говорив, тим більше я розуміла: він не про неї шкодує, він шкодує себе. Він описував кожен свій крок як подвиг Геракла, вимагаючи від мене безперервного захоплення.
Минула друга година. Телефон Петра почав розриватися від дзвінків. Він скидав їх один за одним, з кожним разом дедалі лютіше натискаючи на екран.
— Це вона? — запитала я, дивлячись на телефон, що вібрував на скатертині.
— А хто ж ще. Думає, що я передумаю. Хай дзвонить. Я їй усе написав.
— Може, варто відповісти? Ви прожили десять років. Отак піти через записку…
— Ти тепер її захищаєш? — він раптом підвівся, і його стілець з гуркотом відсунувся. — Я думав, ти на моєму боці. Я заради тебе став ворогом для всієї родини, а ти мені моралі читаєш?
Я побачила, як його пальці судомно стиснулися в кулаки, хоча він намагався тримати голос рівним. В його очах з’явився холодний блиск. Це не був той Петро, який приносив мені квіти і читав вірші вечорами. Це був роздратований чоловік, позбавлений комфорту, до якого він звик.
Третя година нашої “свободи” пройшла в напруженій тиші. Він розклав свої речі на моєму дивані, зайнявши майже весь простір. Моя затишна вітальня вмить перетворилася на склад заношеного одягу та якихось дротів. Петро почав коментувати мої звички.
— Навіщо ти тримаєш стільки книг на полицях? Тільки пил збирають. Треба буде їх у коробки і на балкон. Тут має бути місце для мого монітора.
— Але це моя бібліотека, я люблю ці книги, — спробувала я заперечити.
— Тепер ми пара, Оксано. Треба чимось жертвувати. Я ж пожертвував комфортною квартирою в центрі.
Він почав ходити з кутка в куток. Я бачила, як він нервує. Його впевненість танула з кожною хвилиною, коли він усвідомлював, що тепер йому доведеться самому дбати про свій побут, що тут немає налагодженої системи, яку створила його дружина за роки шлюбу.
— Знаєш, — раптом сказав він на четвертій годині, — а вона ніколи не сперечалася зі мною щодо меблів. Вона знала, що мені потрібно.
— Тоді чому ти пішов? — спокійно запитала я, відчуваючи, як усередині все вистигає.
— Бо вона стала нудною. Бо з нею не було того вогню, який був з тобою. Але зараз я бачу, що ти теж не цукор. Ти надто самостійна. Мені це не подобається.
Він почав порівнювати. Це було найболючіше. Виявилося, що я готую не так, як вона, що в моїй квартирі надто світло, що я ставлю забагато запитань. Його маска турботливого лицаря, який прагне свободи заради кохання, розсипалася на порох. Під нею виявився звичайний егоїст, який просто хотів змінити одну обслугу на іншу, більш свіжу.
На п’ятій годині стався фінал. Телефон знову задзвонив. Цього разу Петро не скинув. Він подивився на мене з викликом, натиснув на кнопку і притулив апарат до вуха.
— Так, я слухаю, — сказав він різко.
Я чула приглушений жіночий голос, щось схлипувало на тому кінці. Обличчя Петра почало бліднути, потім червоніти.
— Ти серйозно? Ти не можеш знайти ключі від сейфа? Вони в другій шухляді під документами. І не чіпай нічого без мене! Я… я заїду завтра.
Він вимкнув зв’язок і подивився на сумку.
— Їй там погано. Вона не справляється. Вона навіть не знає, де лежать важливі папери.
— Петро, ти пішов п’ять годин тому. Вона доросла жінка, — сказала я, відчуваючи, як огида підступає до горла.
— Ти не розумієш. Це відповідальність. Я не можу просто так усе кинути, коли там такий хаос.
— Ти щойно це зробив. Ти сказав, що почав нове життя.
— Знаєш що? — він почав швидко кидати свої речі назад у сумку. Його рухи були хаотичними і ганебними. — Ти надто холодна. Я прийшов до тебе з відкритою душею, а ти влаштувала мені допит. Ти навіть не запропонувала мені нормально відпочити. Тобі тільки твої книжки і порядок важливі.
— Ти повертаєшся до неї? — я запитала це прямо, дивлячись йому в очі.
— Я просто заїду допомогти. Їй зараз важко. А ти… ти подумай над своєю поведінкою. Якщо ми хочемо бути разом, ти маєш бути м’якшою.
Він схопив ключі від машини. Ті самі ключі, які п’ять годин тому здавалися символом моєї перемоги.
— Не треба повертатися, Петро. Ні завтра, ні ніколи. Забирай усе.
— Ти ще пошкодуєш! — кинув він уже в дверях. — Таких чоловіків, як я, на дорозі не валяються. Я хотів дати тобі все, а ти все зіпсувала своєю гордістю.
Двері зачинилися з глухим звуком. Я залишилася стояти посеред вітальні. На дивані залишилася вм’ятина від його сумки, а в повітрі завис запах його важкого парфуму, який тепер здавався мені нестерпним.
Я підійшла до вікна і побачила, як його машина різко виїжджає з двору. Він навіть не загальмував на повороті. Він біг. Біг назад у свій звичний світ, де його чекав готовий обід, випрасувані сорочки і жінка, яка, швидше за все, пробачить йому цю коротку втечу.
Весь цей рік я будувала повітряні замки. Я малювала образ чоловіка, який здатен на вчинок, який може змінити життя заради почуттів. А виявилося, що він просто шукав нові декорації для свого егоїзму. І коли ці декорації виявилися не такими зручними, як він очікував, він миттєво злякався.
Мені не було боляче. На диво, я відчула величезне полегшення. Наче з мене зняли важкий обладунок, який я носила занадто довго. Я відкрила вікно, щоб вивітрити запах його присутності. Холодне нічне повітря подіяло в обличчя, приносячи тверезість.
Я згадала всі його слова про вічне кохання, про те, як ми будемо щасливі. Тепер вони звучали як дешевий сценарій до провінційного театру. Як часто ми бачимо в людях те, що хочемо бачити, а не те, ким вони є насправді? Як часто ми готові чекати роками, не помічаючи, що об’єкт нашого очікування — просто звичайна маленька людина, яка боїться навіть найменшого дискомфорту?
Я сіла на той самий стілець, де щойно сидів він. На столі залишилися крихти від хліба, який він ламав руками. Я змахнула їх на підлогу. Завтра я зроблю генеральне прибирання. Я викину все, що нагадує про цей рік ілюзій.
П’ять годин. Рівно стільки знадобилося, щоб зруйнувати міф довжиною в рік. Багато це чи мало? Мабуть, достатньо, щоб не витратити ще десять років на те, що ніколи не мало майбутнього.
Я дивилася на порожню вулицю і думала про Олену — його дружину. Чи знає вона, що насправді вона не перемогла, прийнявши його назад? Що вона просто повернула собі тягар, від якого він намагався втекти? А можливо, вона все розуміє і це її спосіб тримати контроль?
Ніч була тихою. Десь далеко просигналило авто. Я підвелася і вимкнула світло в кухні. Моє життя знову належало мені. Без ілюзій, без обіцянок, без Петра.
А як часто ви давали другий шанс людям, які показували своє справжнє обличчя в перші ж години труднощів, і чи варто було воно того?
