Мій маленький дім під лісом зрівняли з землею за вказівкою сина, а мене оселили в блискучому палаці, де навіть повітря здається штучним. У цій тиші п’ятнадцятого поверху ховається справжня біда, про яку діти навіть не здогадуються.
Ранок у великому місті починається не зі співу птахів чи шелесту листя, а з важкого гуркоту трамваїв і нескінченного потоку автівок. Я стою біля панорамного вікна на п’ятнадцятому поверсі й дивлюся на цей мурашник, де кожен кудись поспішає, не помічаючи неба. Мої руки, звиклі до землі та лопати, тепер гладять холодний мармур підвіконня. Тут усе блищить, усе сучасне, дороге й бездушне. Василь та Інна кажуть, що це і є щастя, що вони витягли мене з глушини в цивілізацію. А я відчуваю, ніби мене посадили в скляну банку, де повітря очищене фільтрами, але в ньому немає життя.
У моєму рідному селі зараз, мабуть, пахне мокрим мохом і прілим листям біля старого лісу. Там мій маленький будиночок, який Василь називає розвалюхою. Але в тій розвалюсі кожен цвях пам’ятає мого покійного чоловіка, а кожна мостина скрипить свою знайому мелодію. Там я знала, хто я і навіщо прокидаюся. А тут я просто гостя, якій дозволили дожити віку в комфорті, про який я ніколи не просила.
Все почалося минулої осені. Діти приїхали раптово, на великій чорній машині, яка зовсім не пасувала до нашої розбитої дороги. Вони ходили по подвір’ю, гидливо оминаючи калюжі, і перешіптувалися. Я тоді якраз збирала останні яблука в саду.
— Мамо, ми все вирішили, — сказав Василь, поправляючи свій дорогий піджак.
— Про що ви вирішили? — запитала я, відчуваючи недобре передчуття.
— Тобі не можна тут залишатися самій. До найближчої крамниці три кілометри, дороги взимку замете, ніхто не проїде. Ми продаємо цей дім і забираємо тебе до себе в місто.
— Як це продаємо? Це ж мій дім, — у мене аж дихання перехопило.
— Мамо, ну подивися тверезо на речі, — долучилася Інна, розглядаючи свої ідеальні нігті. — Тут навіть газу немає, ти дровами топиш. Це ж середньовіччя якесь. У нас у квартирі три кімнати, окрема ванна для тебе, інтернет, телевізор на всю стіну. Тобі буде спокійно.
— Мені й тут спокійно, — намагалася я заперечити. — У мене тут сусіди, у мене тут ліс під боком. Я кожну сосну знаю.
— Ті сусіди вже ледве ходять, а ліс тільки вовків приманює. Все, мамо, це не обговорюється. Ми вже знайшли покупця на землю.
Вони не слухали. Вони вважали, що краще знають, що мені потрібно. Для них комфорт вимірюється наявністю теплої підлоги та кількістю каналів у телевізорі. Вони не розуміють, що для мене комфорт — це вийти на ґанок босоніж, коли ще роса не зійшла, і відчути, як земля дихає.
Переїзд був схожий на стихійне лихо. Мої речі, які збиралися десятиліттями, вони називали непотребом. Старі фотографії в дерев’яних рамках, вишиті рушники, які ще моя мати готувала, — все це Інна складала в коробки з таким виглядом, ніби торкається чогось брудного.
— Навіщо тобі ці ганчірки в новій квартирі? — дивувалася вона. — Ми купимо тобі все нове, сучасне.
— Це не ганчірки, це моє життя, — тихо відповідала я, але мене ніхто не чув.
Тепер я живу в цьому палаці. У мене справді є своя кімната, де все біле й сіре. Тут немає пилу, бо кожен день приходить жінка в уніформі й усе витирає. Мені навіть забороняють готувати.
— Відпочивай, мамо, ти своє вже відпрацювала, — каже Василь. — Ось тобі планшет, дивися серіали, читай новини.
Але я не хочу дивитися серіали. Я хочу перебирати квасолю на веранді. Я хочу відчувати запах диму з комина. Тут вікна не відчиняються повністю, лише на провітрювання, і повітря завжди однакової температури. Я втратила відчуття пір року. У селі я знала: якщо ластівки низько літають — буде дощ. Якщо листя на калині рано почервоніло — чекай суворої зими. Тут про погоду розповідає голос із колонки, і мені байдуже, що він каже.
Одного вечора ми сиділи за великим столом. Вечеря була замовлена з ресторану — якісь дивні шматочки сирої риби з рисом і зелена паста, що пекла в роті.
— Ну як тобі, мамо? — запитав Василь, з апетитом жуючи. — Правда, краще, ніж картопля з огірками?
— Це смачно, напевно, — мовила я, намагаючись не скривитися. — Але я скучила за своїм хлібом. Пам’ятаєш, як я пекла в суботу?
— Ой, мамо, той хліб — суцільні вуглеводи й шкода для здоров’я, — відмахнулася Інна. — Ми тут стежимо за формою. Тобі теж корисно змінити раціон.
— А як там мій садочок? — перевела я тему. — Люди, які купили хату, вже посадили щось?
Василь та Інна перезирнулися. В кімнаті на мить стало дуже тихо, тільки холодильник ледь помітно гудів.
— Мамо, там немає більше садочка, — нарешті сказав син.
— Як це немає? — серце забилося швидше.
— Покупець зрівняв усе технікою. Він будує там великий комплекс для відпочинку. Дім теж знесли.
Ці слова стали для мене справжнім кінцем. Поки я думала, що будиночок стоїть і чекає на мене, у мене була надія. Тепер же я зрозуміла, що я безхатько у власному житті. Те, що вони називають турботою, стало для мене в’язницею. Вони не просто забрали мене з села, вони стерли моє минуле, перетворивши його на рівний майданчик під забудову.
— Навіщо ви так? — мій голос затремтів. — Ви ж там виросли. Ви ж на тих яблунях гойдалки вішали.
— То було дитинство, мамо, — сухо відповів Василь. — Треба дивитися в майбутнє. Той дім був тягарем. Тепер у нас є гроші на твій догляд, на приватні клініки, якщо знадобиться.
— Мені не потрібні клініки! Мені потрібен мій сад!
Я встала з-за столу й пішла до своєї кімнати. За спиною я чула їхні зітхання.
— Знову вона за своє, — шепотіла Інна. — Ніякої вдячності. Ми для неї все, а вона про якісь дерева плаче.
Я зачинилася й сіла на ліжко. Тут усе ідеально рівне, немає жодної тріщинки на стелі, за яку можна було б зачепитися поглядом і згадати щось тепле. Я дивлюся на свої руки — вони стали м’якими й блідими. Немає більше землі під нігтями, немає мозолів від сапи. Я стаю такою ж штучною, як і цей інтер’єр.
Часто я виходжу на балкон і дивлюся в той бік, де, як мені здається, залишилося моє село. Я уявляю, як сонце сідає за ліс, фарбуючи небо в багряний колір. У місті заходи сонця непомітні — їх заступають хмарочоси. Тут світло ліхтарів і неонових вивісок замінює зорі. Я не бачила справжнього нічного неба вже кілька місяців.
Діти вважають, що я маю бути щасливою. Вони купують мені дорогий одяг, який мені нікуди одягати. Вони возять мене в торгові центри, де від шуму й яскравого світла в мене починає паморочитися голова. Там тисячі людей, але всі вони чужі. У селі я знала кожного пса, знала, у кого які проблеми й хто потребує допомоги. Тут я ніхто.
Одного разу я спробувала заговорити з сусідкою по поверху. Вона виходила з ліфта, тримаючи на руках маленьку собачку в рожевому комбінезоні.
— Доброго дня, — привіталася я з посмішкою. — Ви давно тут живете? Я от тільки нещодавно переїхала від дітей…
Жінка подивилася на мене так, ніби я попросила в неї мільйон. Вона навіть не зупинилася, лише кивнула й пришвидшила ходу, ховаючи погляд за темними окулярами. Тут не прийнято спілкуватися. Кожен живе у своїй закритій мушлі, відгороджений металевими дверима та камерами спостереження.
Якось Інна зайшла до мене, коли я сиділа в темряві.
— Мамо, чому ти світло не вмикаєш? Псуєш зір.
— Я просто слухаю тишу, — відповіла я.
— Яку тишу? За вікном машини гудуть. Давай я тобі ввімкну музику для релаксації, Василь купив нову систему.
— Не треба мені музики. Я хочу почути, як вітер шумить у соснах.
— Знову ти починаєш. Тобі треба бути вдячною, що ти тут, а не в тому холоді. Ти знаєш, скільки коштує оренда такої квартири? Ми ж могли б її здавати, але тримаємо для тебе.
Ці слова боляче кольнули. Значить, я ще й фінансовий тягар. Я не прошу в них цих розкошів. Я б залюбки жила в старій мазанці, аби тільки відчувати себе вдома.
Вчора Василь приніс мені подарунок — електронну книгу.
— Тут тисячі творів, мамо. Тобі не треба більше збирати старі запилені томи.
Я взяла цей холодний пластиковий предмет у руки. Він не пахне папером. Він не має сторінок, які можна гортати, відчуваючи текстуру. Це просто ще одна залізяка в моєму новому житті. Я подякувала, бо не хотіла знову сваритися, але серце моє плакало.
Сьогодні вранці я вийшла на кухню, коли вони збиралися на роботу.
— Я хочу поїхати назад, — сказала я твердо. — Хоча б просто подивитися на те місце, де була хата.
— Мамо, це погана ідея, — заперечив Василь, затягуючи вузол на краватці. — Там зараз будівництво, пил, техніка. На що ти будеш дивитися? На фундамент? Тільки засмутишся.
— Але це моя земля!
— Вже ні, мамо. Юридично вона належить іншим людям. Ми все оформили. Забудь про це. Живи сьогоднішнім днем.
Вони пішли, а я залишилася. В цьому великому, холодному палаці, де немає жодного куточка, який би належав мені. Я дивлюся на свої речі в коробках, які так і не дозволили розпакувати до кінця. Мені здається, що я потихеньку зникаю. Моя душа залишилася там, під лісом, у маленькому будиночку, якого більше немає.
Коли я дивлюся на молодих людей у телевізорі, які мріють про такі квартири, я не розумію їх. Навіщо прагнути до самотності в натовпі? Навіщо міняти волю на комфортну клітку?
Василь та Інна — хороші діти в загальному розумінні. Вони купують мені ліки, коли я почуваюся недобре, вони дбають про мій побут. Але вони зовсім не знають мого серця. Вони думають, що старість — це просто очікування кінця в м’якому кріслі. А я хочу жити. Я хочу відчувати втому від праці на городі, я хочу чути, як скрипить колодязь.
Іноді я заплющую очі й уявляю, що я знову там. Я чую гавкіт нашого Сірка, відчуваю запах свіжоскошеної трави. Я бачу, як через дорогу йде Ганна з відром молока. У моїй уяві все ще ціле. Але варто розплющити очі — і я бачу лише сірий бетон і скло.
Мені шкода дітей. Вони біжать за успіхом, за грошима, за статусом, не помічаючи, як втрачають зв’язок із корінням. Вони вважають себе переможцями, бо живуть на п’ятнадцятому поверсі. А я бачу в цьому лише втечу від справжнього життя.
Сьогодні я знову просила Василя відвезти мене хоча б у ліс поблизу міста.
— Мамо, у мене багато роботи, — відповів він. — Може, наступного місяця. Та й що ти там будеш робити? Там навіть лавок немає.
Вони бояться природи. Вони звикли до контрольованого середовища. А я задихаюся без неї.
Кожного вечора я молюся, щоб мені наснився мій сад. Хоча б уві сні я можу торкнутися кори старої яблуні, яку ми з чоловіком посадили в рік весілля. Це була найкраща яблуня в селі — плоди були солодкі, як мед. Тепер її немає. На її місці, напевно, заливають бетон для басейну або парковки.
Я дивлюся на своє відображення у величезному дзеркалі в передпокої. Хто ця жінка в шовковому халаті? Я не впізнаю її. Це не я. Справжня я залишилася в старому квітчастому платті, з хусткою на голові, біля хвіртки свого дому.
Діти кажуть, що я звикну. Але минув уже рік, а біль не вщухає. Навпаки, він стає гострішим кожного разу, коли я бачу дерево, затиснуте в асфальт на вулиці. Мені здається, що я схожа на те дерево. Моє коріння обрізали, а зверху поклали камінь.
Чи є сенс у такому довголітті, якщо воно позбавлене радості? Василь каже, що тут я проживу довше, бо поруч лікарі. Але навіщо мені зайві роки в цій тиші, де навіть стіни здаються чужими?
Я пишу це, бо хочу, щоб інші задумалися. Не робіть за своїх батьків вибір, який ламає їхні душі. Комфорт — це не завжди щастя. Іноді стара хата дорожча за золоті хороми, бо в ній є пам’ять і любов.
Зараз вечір. Василь та Інна ще не повернулися з чергової ділової зустрічі. Я стою на балконі. Місто запалює свої вогні, і вони здаються мені холодними іскрами на чорному сукні. Я згадую, як у селі в такий час пахло вечірньою прохолодою і тихим спокоєм. Тут спокою немає. Навіть коли навколо тихо, відчувається напруга мільйонів людей, які живуть за стінами.
Я не знаю, скільки мені ще відведено часу в цій золотій клітці. Я стараюся не ображати дітей своїм сумом, але приховати його стає все важче. Кожна їхня спроба зробити мене щасливою за їхнім зразком лише поглиблює прірву між нами. Вони дивляться на мене й бачать об’єкт своєї турботи, свій успішний проект забезпечення старості. А я хочу, щоб вони побачили в мені людину, яка втратила свій світ.
Можливо, колись вони зрозуміють. Можливо, коли самі постаріють, вони згадають цей мій погляд у вікно. Але зараз ми розмовляємо різними мовами. Моя мова — це шелест листя й запах землі. Їхня мова — це цифри, графіки й технічні характеристики.
Чи правильно вчинили діти, забравши мене з рідного дому проти моєї волі, керуючись лише власним баченням мого блага? Як ви вважаєте, чи має право людина на свій вибір, навіть якщо цей вибір здається іншим нелогічним чи небезпечним?
Будь ласка, поставте свою вподобайку, якщо ця розповідь торкнулася ваших думок, і обов’язково напишіть у коментарях свою думку з цього приводу — для мене це справді важливо, щоб зрозуміти, чи не одна я так відчуваю цей світ.
