Мій Міша дуже спокійний, але мама навіть такого зятя зуміла вивести з себе. Він й не стримався, і виговорив тещі все, що про неї думає. Та зробила ображене обличчя, взяла сумку в руки і направилась на вокзал. Я не знаю що тепер робити. Найгірше, що вона в соцмережах не мовчить, а показує всім нашим родичам, які у неї погані діти. Кинули її напризволяще віку доживати!
Мама сама жити не може, а поряд з нами не хоче.
Я не розумію, чому моя мама любить відігравати роль жеpтви? І шкода її до сліз, і хочеться струснути гарненько! Скільки я пам’ятаю себе – це постійно маска трaгізму на її обличчі, причому, завжди у всьому можна знайти вихід, а вона не хоче!
Ось, припустимо, починаючи з мого дитинства – сім’я у нас була така: я, тато, мама та мій старший брат. Батьки розлучилися, коли мені було 5 років, а братові 7 тільки виповнилося – у школу пішов. Хоч наша двокімнатна квартира була батьківська, але він вирішив її залишити нам, тобто своїм дітям. Але мама влаштувала “бурю”, стала нас з братом одягати – мовляв, ідемо в нікуди! Тоді було ухвалено рішення розміняти квартиру на дві однокімнатні. Не розумію маму, про нас вона не подумала – як ми будемо тулитися? Але ж мама сама домагалася цього!
Ну гаразд, пару ширмочок, кожному свій куточок – так і прожили. Брат, як тільки закінчив школу, поїхав до Львова на навчання. Мама лила сльози – ах, синок поїхав, як ми без нього виживемо? Дивно, навпаки б радіти – одним ротом менше, у сина збулася мрія – пішов вчитися на машиніста потяга! Брат же не годував нашу сім’ю, це тато постійно платив аліменти і нам подарунки дарував, незважаючи на те, що вже іншу сім’ю мав.
До речі, мама навіть обрала собі роботу, що підходить під її вічну меланхолію: працювала у фірмі з виготовлення пам’ятників і огорож, зараз вона на пенсії.
Я довго не могла вийти заміж: спочатку навчання в медінституті, потім просто довго зустрічалася з хлопцем, поки він не вирішив, що нам треба стати на рушничок щастя. Загалом розписалися, коли мені було 27 років. На весілля приїхав брат, сказав також, що має намір одружитися, причому за кордоном, на іноземці!
Ой, все було зіпсовано! Сльози-сльози! “Ви всі мене кидаєте, я сина більше не побачу, ви прирікаєте мене на самоту!”. Жах, вся увага до неї на весіллі! І це я ще побоялася їй сказати, що чоловік будує в районному місті власний будинок для нас, і я там уже в лікарню влаштовуюся на роботу!
Ох, як же вона плакала, коли дізналася про все! Так ми орендували з чоловіком квартиру в одному кварталі від неї, а тепер нас розділятимуть аж 65 км! Ну цілий океан! Я їй відразу сказала – ми, як повністю облаштуємося, заберемо її до себе! Ну як же тоді її робота тримала серед пам’ятників, а я з братом – зрадники! Ось винаймати квартиру – це нормально на її думку!
Гаразд, доки добудувалися та зробили ремонт, я завагітніла, чоловік пішов на підвищення, я в декрет. У будинку – три великі кімнати, кличу маму, щоб приїхала, допомогла мені після пологів, кімната є для неї, так ні – у неї ще робота! На пенсію вона вийшла, коли моїй доньці 2 роки виповнилося.
Так, вона брала відпустку та приїжджала до нас. Тільки вся її допомога – це зітхання: “Куди ж ви загнали себе? Живете як у селі, скоро курей розводити будете, ти селянкою станеш! Як дитині тут розвиватися – за парканом?”. Бубонить і бубонить, особливо на зятя – типу, він у всьому винен, що дочку її загнав у район. Навіть ангельському терпінню мого чоловіка прийшов кінець і він раз гаркнув на тещу.
Мама в той же час зібрала сумки і поїхала додому, дуже образилася! Я їй дзвоню, коли вона ще в автобусі їхала, чую – вже плаче! Каже, що ми її вигнали, нікому вона не потрібна і таке інше. Якщо вона ще тоді відволікалася роботою, то після виходу на пенсію зовсім самотньо їй стало!
По-перше, вона постійно вигадує собі болячки. Я як лікар все ретельно перевіряю, але розумію, що вона багато в чому симулює.
По-друге, вона почала нас просто ганьбити: виставляє в соцемережі віршики різні, про те, як гірко живеться на самоті, які бувають невдячні діти, які кидають своїх нещасних мам-стареньких, картинки там відповідні. І мені потім рідня та її подруги пишуть – як ви можете так з мамою чинити? А як ми робимо? Я її досі кличу і чоловік згоден терпіти і мовчати, але мама хоче, щоб було все, як раніше – я жила з нею в одній квартирі за ширмочкою!
Ось що вона хоче? Щоб я кинула дочку на чоловіка і розбавляла з нею вечора?! Я їй пояснюю, що це неможливо, і що єдиний вихід – це якщо вона переїде до нас, тому що загнеться від своєї самотності в квартирі! Але вона каже, що не звикла жити “в селі”, що зять її нібито виганяє (хоч він і не гнав, просто її раз на місце поставив, причому правильно), і що не вистачає їй здоров’я жити великою родиною!
Сидить на своєму дивані, очі опустить і часто говорить сумним голосом якусь безглузду фразу: “Зять – любить взяти, а теща – як гай, її хоч рубай!”. Прям злить! Хочеться її насилу до себе в будинок привести, але ж вона втече! І на самоті її важко залишати – у мене серце розривається, ночами сама реву! Нічого її не цікавить і не тішить: сидить з ранку до вечора в соцмережах і пускає у стрічку сльозливі віршики, щоб усі бачили, як їй важко.
Може хтось був в такій ситуації? Що порадите зробити?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua