Мій начальник – мій колишній. Але потім я щасливо вийшла заміж за Дмитра, у нас народився син.
І ось я отримую шанс попрацювати за кордоном цілий рік, ми з чоловіком вирішили, що мені варто їхати і заробити для родини, ми мріяли про більшу квартиру чи навіть будинок. Але мене чекало розчарування. Та про все спочатку розповісти треба.
Перш ніж вийти заміж, я не довго була в стосунках зі своїм начальником. Роман своєрідна людина, але я ніколи не почувала себе з ним обділеною чи небажаною. Інша річ, що він міг подзвонити мені посеред ночі дуже “веселий” і привітати з днем Народження, якого в мене не було. Або подарувати цуценя, за яким у мене не було можливості доглядати.
Хороша людина, але ні. Заміж я вирішила вийти за іншого, за Дмитра. У нас народився син, ми багато пройшли, багато одне про одного знали. Я завжди була адекватною людиною і розуміла, що шлюб – це постійна робота двох, а не лише свято романтики.
І все ж навіть мене здивувало те, до чого ми прийшли за 9 спільних років. Рутина, побут – я навіть не знаю, як це ще все назвати, хоча Діма завжди здавався мені трохи занудним. Але згодом це перетворилося на щось неймовірне.
Мій чоловік працює рієлтором. У хорошому агентстві нашого міста, де виплачуються бонуси за кількість клієнтів, є постійні акції і тому подібне.
Але якщо ви думаєте, що хороший ріелтор, товариський та ідеальним зовнішнім виглядом насправді є акуратистом по своїй природі, то я вас засмучу: нічого подібного. Це я вдома шукала його шкарпетки по всій квартирі, прасувала сорочки, чистила костюм. А Дімі залишалося лише бути яскравим та красивим.
Крім домашньої роботи було ще багато чого. Людина, яка зобов’язана з клієнтами поводитися максимально делікатно, в домашніх умовах була нечуваним мовчуном. Завжди, скільки я його знаю. З сином він спілкувався мало, а поміняти роботу йому просто не вистачало духу.
Але буває й гірше, правильно? Я теж так думала і сподівалася, що колись усе зміниться. Виходить, що дійсно змінилося.
Ми весь цей час жили у двокімнатній квартирі утрьох. Тісно, але нічого не вдієш. Але одного разу, на сімейному святі, свекруха піднімала черговий тост, під час якого сказала, що їй дуже шкода, що у нас із її сином лиш один син. Бо одна дитина – це не серйозно.
Вона не сказала це зі зла чи навмисне, щоб зачепити мене, вона щиро так вважає. Але щось у мене всередині перемкнулося в той момент і я сама собі пообіцяла, що обов’язково народжу ще мінімум одну дитинку. Але також я розуміла, що для задуманого наша з Дімою квартира була надто маленькою. Значить, з цим треба було щось робити.
Ми переглянули купу варіантів, думали, сперечалися. І вирішили, що для нормального майбутнього нашій родині знадобиться квартира у чотири кімнати. Це зручно, практично і нерухомість майже ніколи не дешевшає.
Але для повного щастя нам потрібні були лише гроші. Де їх взяти? Заробити. Хоча, самі розумієте, це зовсім не просто. На рахунку ми вже мали певну суму. Але її не вистачало. Тож я вирішила піти на екстрені заходи.
дізнавшись про мою проблему, мій шеф Роман запропонував мені поїхати у відрядження на цілий рік до Німеччини. Там нашій фірмі якраз була потрібна людина і ця посада гарно оплачувалася. Я підходила за всіма параметрами.
Крім того, як я подумала, що трохи відпочити з чоловіком одне від одного теж не буде зайвим. І, почувши мою пропозицію, Діма зі мною погодився. Ось тільки ми домовилися так: я даю половину суми, якої бракує, і він теж. Щоби все було чесно.
За той рік, я вам скажу, мені було не так важко перебувати на чужині, як не бачити своїх чоловіків. Син ріс дуже швидко: виявляється, це помітніше, якщо дивитися через монітор комп’ютера, ніж якщо бачити сина щодня.
А чоловік помітно схуд, навіть на щоках з’явилися западини. Він жартував, що без мене навіть не знає, де знайти свої носки і я розуміла, що в його словах є частина правди. Але, чесно, намагалася не сприймати його слова близько до душі. Серйозно, тільки з Німеччини я не розповідала йому, що де лежить.
А ще десь за півроку мого перебування в Мюнхені приїхав Роман власною персоною. Сказав, що хотів сам переконатися, що в нас все добре і якраз був недалеко. Почав розповідати, що він має якийсь час для «старого друга», тож я просто не могла відмовити йому пройтися разом містом. Не забувайте, завдяки кому я взагалі опинилась у Європі.
Так от, не те щоб я цього не передбачила, але в другій половині вечора Роман почав, спершу легенько, але потім наполегливіше натякати мені, що непогано б нам було згадати минуле.
Це в мене з’явилася сім’я. А він, як справжній холостяк, зберігав вірність лише своєму собаці. Тому цуценяті, від якого я колись відмовилася. І зрозумійте мене правильно. Він людина, з якою у нас було минуле, яка мені подобалася. Має певну владу, повноваження, і виглядає надзвичайно привабливо.
Що я могла відповісти? Звичайно ж “ні”. Тому що сім’я мені дорога. Та й сама перед собою я не хочу бути, ну ви розумієте. ким.
Добре, що Роман завжди був адекватним і підтримав мою відмову. Ну, жіноча увага для нього продукт аж ніяк не дефіцитний, тож я за нього не особливо переживала.
Минув рік, і я повернулася додому. До сина і чоловіка. Фірма виплатила мені гроші, як ми й домовлялися. Син підріс, а чоловік справді схуд. Та й що таке рік у співвідношенні до всього нашого життя? Пил! Ось тільки мої радісні думки перетворилися на дуже глибоке і тривале роздратування буквально ввечері першого ж дня.
Ні, справа була не в розкиданих шкарпетках чи брудній футболці. Просто Дмитро мене обдурив.
Він вирішив, що цілий рік це купа часу. Тож не варто про щось переживати. Жив собі на втіху, часто відвозив сина до батьків, щоб посидіти в барі з колегами або просто побути вдома. Втрачав клієнтів. Тому віддати свою частину грошей він, на мій приїзд, просто не зміг. Незважаючи на наш договір і взаємні обіцянки.
Я виявилася сильнішою за свого чоловіка буквально у всьому. І ця думка, як черв’як у яблуко, засіла в мою голову потихеньку, нікуди її не подіти.
Ми досі там же, де були більше, ніж рік тому. Грошей, щоб обміняти нашу квартиру, на той варіант, який би мене влаштував, просто немає. І я чудово знаю, хто в цьому винен. Раніше я б не думала і просто пішла від цієї людини, навіть із сином. Ну а як інакше? Кому потрібна тягар?
Але через стільки років я, мабуть, сама розлінилася. І мені залишається лише чекати. Може, трохи пізніше в майбутньому Дмитро все зрозуміє і ми переїдемо. Але поки що – ми з чоловіком як сусіди. Спілкуємось, виховуємо сина і все. На більше мене вже не вистачає. Цікаво тільки, скільки це триватиме?
а два тижні тому я таки почала знову таємно зустрічатися з Романом.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
