fbpx
життєві історії
Мій син Макар пів року тому одружився. Сама я вдова, живу в передмісті, 64 роки. От і пішла до молодих на Новий рік. Як мені шкода було мого найгарнішого сервізу, але я все ж таки вирішила розпрощатися з ним і подарувати цю дорогу для мене річ невісточці

Мій син Макар пів року тому одружився, і його дружина не дуже любить мене. Сама я вдова, живу в передмісті, 64 роки.

Чесно і відверто вважаю, що хоч би якими родичі були – жити треба обов’язково дружно. У зв’язку з цим я прийняла для себе рішення, що невістка моя, нехай і не завжди має рацію, але суперечити Олі я не стану.

Після весілля діти почали жити окремо від мене. Звичайно ж, для мене це було незвично, але я морально впоралася з тим, що Макар тепер окремо від мене, у нього своє життя. Поділилася з сином деякими меблями, консерваціями тощо. Словом, усім тим, що може дати село. Хоча вони й переїхали до міста, це все потрібно і обов’язково знадобиться.

Через якийсь час я вирішила приходити до сина у гості. Допомагати вдома, якщо щось потрібно. Готування, прання – адже Оля на роботі, Макар теж, їм удвох важко. А мені все одно робити нічого.

За кілька тижнів Оля дізналася, що синок залишав мені ключі від дому, поки їх не було. Стався конфлікт, я навіть плакала. Мені було заборонено до них ходити, адже це їхнє життя та їхній дім. Я не дуже згодна, адже в особистих речах я не копалася зовсім, тільки трохи допомагала по господарству, не більше.

Але що вдієш, довелося погодитися і змиритися. Із сином мої стосунки теж почали псуватися. Тепер він більше не кликав мене в гості і взагалі, говорили ми більше телефоном, досить коротко і тільки по ділу. Це, звісно, пригнічувало.

А одного разу я зустріла свою невістку з подругами на вулиці. Вони йшли, усміхалися. В однієї на повідку була собака. Маленька така, не страшна. Коли я підійшла ближче, щоб привітатись, ця шавка почала на мене гавкати. І моя рідна невістка навіть не подала вигляду, що ми знайомі! Просто злегка кивнула головою і попросила подругу ніби між іншим притримати тварину.

Потім вони пройшли, а я так і лишилася стояти, як укопана. Це вже навіть не неповага, це якась зверхність, ігнорування, чи я не знаю, що думати. Як можна було не привітатися зі свекрухою? Навіть виду не подати?

Зібравшись із думками, я вирішила зробити перший крок до примирення. Домовилась із сином про те, що прийду до них у гості 1 січня привітати з Новим роком. Я приготувала сюрприз: старий раритетний чайний набір. Цей чудовий сервіз для мене був дуже дорогий. Там були і чашки, і блюдечка, і цукорниця. Чого там тільки не було. Сама я його ніколи не відчиняла і навіть ховала від домашніх.

Шкода, звичайно, мені було розлучатися з такою гарною річчю, але що вдієш. Зібралася, прийшла, погостила. Вечір був непоганим. Звичайно, діти були більше зайняті собою, ніж мною, але це зрозуміло.

Коли я вручила сервіз, навіть Оля, здається, зраділа. Мені було дуже приємно та добре на душі. Тому і додому я поїхала в хорошому настрої.

Тепер уявіть, як мені було гірко, коли я дізналася, що наступного ж дня Оля віддала сервіз батькам у село, бо він «занадто старий, немодний і зовсім не підходить до їхнього інтер’єру».

Вона просто зовсім не розуміє, яку унікальну й неповторну річ втратила! А що ще гірше, що її батьки живуть через три будинки від мого. Ось і виходить, що моя річ уже не в мене, але насправді дуже близько.

Скажіть, чому все вийшло саме так? Адже я виховувала хорошого сина, а Макар мене розлюбив. І невістці я поганого нічого не зробила, а вона налаштувала проти мене найріднішу людину, та ще й подарунок не прийняла. Можливо, чогось я не розумію? Дякую, люди добрі, вам величезне за пораду. Всіх з новим роком, щастя вам і миру!

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com

You cannot copy content of this page