Мій син, якому я дала життя, виховала, виняньчила, у свої 19 років купив на подарунок дівчині квіти, і не пару троянд, а цілий оберемок, і – айфон. Уявляєте, і це в той час, як мама ходить з “редмі”. Ну звісно мені обідно. Я розумію, в Антона є гроші, але ми його з татом вивчили. Він ще в школі підробляв програмістом. Зараз він гарно стоїть на ногах, купив собі автівку і каже, що збирає на квартиру. Але образливо, що мені син таке ніколи не дарує, а ось геть чужій дівчині так легко. Може я і ревную, але це виправдано

Мій син, якому я дала життя, виховала, виняньчила, у свої 19 років купив на подарунок дівчині квіти, і не пару троянд, а цілий оберемок, і – айфон. Уявляєте, і це в той час, як мама ходить з “редмі”. Ну звісно мені обідно. Я розумію, в Антона є гроші, але ми його з татом вивчили. Він ще в школі підробляв програмістом. Зараз він гарно стоїть на ногах, купив собі автівку і каже, що збирає на квартиру. Але образливо, що мені син таке ніколи не дарує, а ось геть чужій дівчині так легко. Може я і ревную, але це виправдано.

– Антоне, це ти коли встиг олігархом стати, що айфони нарозхват роздаровуєш?, – я приголомшено стояла посеред кухні, з відчиненими навстіж дверцятами холодильника, ніби саме там шукала сенс свого материнського життя.

Син позіхнув, ніби його не хвилювали мої питання:

– Мамо, то ж подарунок. І мені не шкода. Я давно добре заробляю.

Я аж трохи забула про відкрите морозиво в руці:

– Подарунок… цілий айфон і квіти… оберемок, кажуть, ледь додому донесла! А я, між іншим, з “редмі” ходжу, з екраном, що ледь не відвалюється.

Син тільки знизав плечима, зайшов до своєї кімнати й тихенько зачинив двері. Сів, мабуть, за комп’ютер розробляти свої IT-проекти, як він це завжди робить. І жодної краплинки жалю до бідної мами, яка, до речі, ще й нещодавно йому сорочки прасувала.

“У чому справа?” – вперше в розмову втрутився мій чоловік, Віталик. Він лише щойно зайшов з роботи, тому з порога натрапив на мої розпалені емоції. – “Я чув, ти когось дорікала айфонами та квітами.”

Я ж активно розмахувала морозивом, що вже почало танути:

– Уяви, Антон зробив шикарний подарунок своїй новій дівчині. А мені за всі 19 років жодного разу не подарував такої… як би це культурно висловитися… розкоші! Це ж нерівноцінний розподіл ресурсів у сім’ї!

Віталик усміхнувся так, наче я жартую:

– Нерівноцінний розподіл ресурсів? То ж добре, що син успішний і дарує людям радість. А хочеш – я тобі подарую новий телефон?

– Не треба мені твоєї “милостині”, – прокоментувала я, хоча, зізнаюся, кортіло одразу перепитати: “А ти реально купиш?” Проте образа і почуття ревнощів домінували. Мене чомусь мучила думка, що я народила, виростила сина, пожертвувала безліччю власних мрій, а щойно в нього з’явилися гроші, він все розтрачує на якусь “чужу” дівчину. Так, я розумію: він дорослий, має право. Але десь у глибині душі я гірко думаю: “А як же мама?”

Зранку я, все ще надувшись, вирішила зателефонувати своїй рідній сестрі. Не те щоб вона мене повністю підтримувала, але ж виплакатися їй – це святе. І тут я почула:

– Ти не права, – відразу рубонула сестра без зайвих церемоній. – У нього ж своя доросла історія, свої пріоритети. Ти ще згадаєш, як пишалася його самостійністю. Він же, поки в школі навчався, вже в ІТ-компанії підробляв. Все це – його власні кошти.

Якщо чесно, я трохи розізлилася: очікувала солідарності, а отримала холодну сестринську логіку.

– Тобі легко говорити, – кажу я. – У тебе діти ще тільки в початковій школі, ти не знаєш, як це – коли твій вже дорослий син ніби віддаляється від тебе й усю увагу віддає якійсь дівчинці!

Але сестра все гне свою лінію:

– Ти радій, що він на ноги став так рано, уже машину має і планує квартиру купити. Він тобі колись теж гарно віддячить, тільки не треба його давити своєю ревністю.

Повісила слухавку з подвійними емоціями. З одного боку, розумію, що сестра права (хоч і дратує це усвідомлення). З іншого, я досі ображена: ну, бодай один такий букет же можна було б подарувати матері, яка все життя вклала в нього душу. І навіть дотепер я йому бутерброди роблю, коли він вранці запізнюється, а сорочки… та це вже класика жанру.

Увечері, коли Антон знову з’явився вдома, ми зустрілися поглядами в коридорі. Він, видно, й не здогадувався, що я досі копаюся в своїх образах.

– Мамо, – каже, – вибач, якщо я тебе образив. Я просто хотів порадувати Катю (як виявилося, так звати ту його дівчину). А якшо тобі потрібен новий телефон, давай разом підемо виберемо? Я ж не відмовлю тобі. Просто думав, ти не хочеш моїх подарунків, бо завжди себе сама забезпечувала.

Це трохи збило мене з пантелику. Я вже звикла картати його й вигадувати, як він “мене не любить”. І тут – ось воно, просте пояснення: він не вручив мені такий подарунок, бо не хотів образити мою гордість. Я знітилася:

– Ну, може і схожа на “сильну незалежну жінку”, але раз ти вирішив балувати свою дівчину, то і про маму не забувай. Все-таки я тобі була першою жінкою в житті… в певному сенсі!

Ми засміялися, бо я дійсно звучала пафосно. Але після цієї розмови мені полегшало. Хоча, якщо чесно, я все одно трохи ревную – ну як без цього? Та що поробиш, він виріс і має власне життя.

За вечерею я поділилася цим із Віталиком. Він розповів, як свого часу теж із першої зарплати купив величезного капелюха своїй мамі, а коли вона в ньому ходила, почувала себе “професором у відпустці”. Він згадав це з посмішкою, і я подумала: “Мабуть, я колись теж з посмішкою згадаю свій власний “редмі”.

І хто знає, може Антон мені ще всю квартиру квітами засипле… колись.

А ви, шановні читачі, як гадаєте: чи нормально, коли дорослі діти дарують більш пишні подарунки своїм другим половинкам, аніж матерям? Чи варто мені все ж зменшити градус ревнощів і відпустити сина в доросле життя? Поділіться думками!

Автор – Карамелька

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

Передрук суворо заборонений!

You cannot copy content of this page