Міла відразу і не впізнала його. І тільки коли дала йому милостиню – кілька монеток, зупинилася і почала вдивлятися в обличчя жебрака.
Оброслий, зморшкуватий, згорблений дідок теж не впізнав Мілу – свою пасербицю.
Одразу ж нахлинули спогади і пронеслися в Мілиній свідомості за кілька секунд.
Багато років тому Мілина мама проводила вітчима в армію і присягалася, що дочекається, тому що дуже його кохала. Але через рік вже була при надії від іншого. І не тому, що розлюбила Дмитра, а тому що зробила по молодості років дурість.
Коли Дмитро повернувся додому, у Валентини вже була дочка Міла. Але чоловіка не було.
Чотири роки Дмитро шукав собі пару, але так і не одружився – не лежала душа. А потім минула образа на Валю і вони зійшлися.
Крім Міли, в родині народилося ще двоє дітей. Валентина до такої міри була вдячна чоловіку за те, що пробачив її, що у всьому покірно слухалася. Дмитро любив Валентину.
А ось дочку її – Мілу – не міг прийняти. Пасербиця завжди була на другому плані після його рідних дітей. У сімнадцять років вітчим відправив дівчинку в місто, наказавши влаштуватися на взуттєву фабрику і заробляти собі на життя самостійно.
Через рік Міла носилва під серцем дитинку, але її хлопець відмовився з нею одружитися.
Вітчим вказав на поріг, сказавши, щоб грошей на утримання дитини просила у того, від кого народила дочку. Мати винувато опустила голову, показавши на молодших дітей, яких треба було годувати і взувати.
Три роки Міла жила впроголодь. І як тільки життя трохи налагодилася, вирішила залишити фабрику і піти вчитися в будівельний технікум. Перший рік було дуже важко, і вона вирішила ще раз попросити грошей у батьків.
Їй треба було на перший час трохи грошей хоча б на продукти! Але вітчим не дав і цієї суми, сказавши, що треба своїх дітей вчити – Мілиних молодшу сестру і брата. Мати знову підтримала чоловіка.
Міла все змогла сама: витягнула своє навчання, отримала диплом, влаштувалася в будівельну організацію.
Вона виявилася гарним перспективним працівником, і незабаром її призначили начальником відділу. Тут же, на підприємстві, зустріла майбутнього чоловіка.
Народила сина і в достатку прожила двадцять щасливих років. Нещодавно чоловіка не стало, і Міла залишилася в трикімнатній квартирі сама, адже діти виросли. Дочка отримала вищу освіту і живе окремо. Син поїхав вчитися до столиці.
Востаннє вона бачила вітчима десять років тому, коли їздила провести в останню путь маму. Дмитро Іванович був підкошений горем і навіть не помічав Мілу. З маминих речей вона нічого не взяла. Так їй би і не дали. Молодші брат і сестра ходили слідом, розподіляючи, кому який посуд дістанеться. Міла взяла з сімейного альбому кілька фотографій, з тим і поїхала.
Побачити вітчима, який проситиме в магазина милостиню, міла ніяк не очікувала. Вона думала, що він так і живе в селі в своєму будинку або у когось з дітей.
– Добридень, Дмитро Іванович, – звернулася до нього Міла.
Старий став уважно вдивлятися в обличчя жінки, потім губи його затремтіли, очі затуманились:
– Міла?! – запитав він.
Вона кивнула головою.
– Рідненька ти моя, – тихо видихнув старий, – Мілочко, як же я давно тебе не бачив! Як ти на маму стала схожа!
Міла дізналася, що будинок давно продано і що вітчим жив спочатку у сина, а коли той привів другу дружину, то батькові місця в квартирі не знайшлося. Дочка вдало вийшла заміж і живе в іншому регіоні. І хоч будинок у неї – повна чаша, постійно говорить, що грошей немає. Дмитро Іванович раніше хоч іноді навідувався до сина, а тепер і не заглядає туди, – не потрібен він ні дітям, ні внукам.
Міла привела вітчима до себе додому, і коли він умився, запросила за стіл. Від достатку продуктів старий розгубився і навіть засоромився. Він невпевнено почав їсти, а потім раптом відклав вилку і запитав винувато:
– Дитино, а пам’ятаєш, я тобі грошей не дав?
– Не пам’ятаю, Дмитро Іванович, – спокійно сказала Міла, – ви їжте, ми ще з вами чай будемо пити.
– Ну як же? – здивувався старий, – ти тоді з донькою малесенькою приїжджала, говорила, що на навчання гроші потрібні.
Міла знову заперечливо похитала головою:
– Не пам’ятаю.
Вітчим опустив очі. І тут Міла підскочила і пішла в іншу кімнату.
– Ось, – сказала вона, повернувшись і поклавши на стіл альбом з фотографіями, – дивіться, Дмотро Івановичу.
На фотографії був молодий вітчим з п’ятирічною Мілою на руках. А Міла тримала в руках коробку печива.
– Це ж тобі тут п’ять років! – посміхнувся вітчим, – у тебе якраз день народження був.
– Точно! А це печиво ви мені тоді подарували: воно було зроблено у вигляді різних букв алфавіту.
– Невже пам’ятаєш? – здивувався вітчим.
– Це пам’ятаю, – сказала, посміхаючись, Міла.
Старий закліпав очима, намагаючись не показувати сліз. Вперше за довгий час він відчув себе там, де йому раді. А Міла знову відчула те почуття радості від спільних добрих спогадів, коли вітчим подарував їй в дитинстві величезну коробку печива і, піднявши на руки, поцілував її…
Так вони разом і живуть.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
