fbpx
життєві історії
Містечко у нас маленьке, але є в ньому дві пам’ятки: вузлова станція, з якої йдуть потяги в різні кінці країни, та дві заміські вулиці. Там тільки одноповерхові будинки, і в кожного сад і багато квітів. І ось мій чоловік Федір – золоті руки – збудував там будинок. – Тіточко, це ти дітей до себе береш? Я мовчу і дивлюся на нього. А він продовжує: – Візьми мене, я тобі допомагатиму в усьому, – і, помовчавши, додав: – І тебе любитиму

Містечко у нас маленьке, але є в ньому дві пам’ятки: вузлова станція, з якої йдуть потяги в різні кінці країни, та дві заміські вулиці. Там тільки одноповерхові будинки, і в кожного сад і багато квітів.

І ось мій чоловік Федір – золоті руки – збудував там будинок, справжній палац, на два поверхи, з верандою, балконами і навіть двома входами. Я тоді дивувалася, навіщо різні входи, а він пояснив, що для синів – у нас їх двоє було, Іван та Костя.

Але все склалося інакше. Почалася війна з Німеччиною. Спочатку пішов мій Федір, потім один за одним два сини, а за кілька місяців не стало їх обох.

Я втратила себе. Ходжу по порожньому будинку-палацу і думаю – як жити? Навіщо?

Працювала я тим часом у райкомі, мені дуже співчували, заспокоювали, як могли. Якось я йду біля вокзалу, і раптом летять три літаки. Люди як закричать: “Німці, німці!” – і розсипалися в різні боки. Я теж у якийсь під’їзд забігла. І тут зенітки: вузлова станція ретельно охоронялася, через неї йшли поїзди з солдатами та технікою.

Бачу – біжить площею жінка з дівчинкою на руках. Я кричу їй: “Сюди! Сюди! Ховайся!” Вона нічого не чує і продовжує тікати. І тут жінка впала і дитину прикрила собою. Я, нічого не пам’ятаючи, кинулась до неї. Бачу, жінці вже не допомогти. Тут міліція, жінку забрали, хотіли й дівчинку взяти.

Я притиснула її до себе, думаю, нізащо не віддам, і показую їм посвідчення райкомівського працівника. Вони кажуть – йди, і валізу тієї жінки віддали. Я в райком: “Дівчата, оформляйте мені дитину! Без мами вона тепер, а про батька у документах – прочерк.”

Вони спочатку почали мене відмовляти: “Ліза, як же працюватимеш? Малечу в ясла не влаштуєш – місця немає”. А я взяла аркуш паперу і написала заяву про звільнення: “Не пропаду, – кажу, – надомницею піду, гімнастерки солдатам шити”.

Забрала я додому мою першу доньку – Катю, п’яти років, як було зазначено в документах, і стала вона Катериною Федорівною Андрєєвою на ім’я та прізвище мого чоловіка.

Як я любила її, як балувала. Ну, думаю, розпещу дитину, треба щось робити. Зайшла я якось на свою колишню роботу до райкому, а вони двох дівчат-двійнят, років трьох-чотирьох, до дитбудинку оформляють.

Я до них: “Віддайте їх мені, а то я Катю зовсім балую”. Так з’явилися у мене Марійка та Настя.

А тут сусідка хлопця привела шести років, Петриком кликали. “Його мати – біженка, в поїзді її і не стало, – пояснила вона, – візьми і цього, а то що в тебе – одні дівки”.

Взяла його.

Живу із чотирма малюками. Тяжко стало: і їжу треба приготувати, і випрати, і за дітьми доглянути, та й для шиття гімнастерок теж потрібен час – ночами їх шила.

І ось, розвішую якось у дворі білизну, і підходить хлопчик років десяти-одинадцяти, худенький такий, блідий, і каже:

– Тіточко, це ти дітей до себе береш?

Я мовчу і дивлюся на нього. А він продовжує:

– Візьми мене, я тобі допомагатиму в усьому, – і, помовчавши, додав: – І тебе любитиму.

Як сказав він ці слова, сльози у мене з очей і полилися. Обійняла його:

– Синочку, а як звати тебе?

– Іванко, – відповідає.

– Ванюша, так у мене ще четверо: троє дівчат та хлопчик Петрик. Їх любитимеш?

А він так серйозно відповідає:

– Ну так, якщо сестри та брат, як не любити?

Я його за руку і до хати. Відмила, одягла, нагодувала та повела знайомити з малюками.

– Ось, – кажу, – ваш старший брат Іванко. Слухайте його у всьому і любіть його.

І почалося у мене з приходом Вані інше життя. Він мені як нагорода від Бога був. Взяв Ваня на себе турботу про малюків, і так у нього все спритно й гарно виходило: і вмиє, і нагодує, і спати покладе, та й казку почитає чи розкаже. А восени, коли я хотіла оформити його в п’ятий клас, він не погодився, вирішив займатися самостійно, сказав:

– До школи піду, як підростуть молодші.

Пішла я до директора школи, все розповіла і він погодився спробувати. І Ваня впорався.

Війна закінчилась. Я запит про Федора кілька разів надсилала, відповідь була одна: зник безвісти.

І ось одного разу отримую листа з якогось госпіталю, розташованого під столицею: “Здрастуйте, Лізо! Пише незнайома тобі Дуся. Твій чоловік був доставлений до нашого шпиталю у складному стані. Прийшовши до тями, він заявив, що у нього немає ні родичів, ні дружини, а два сини лишилися на війні. Але коли я його переодягала, то знайшла у нього в гімнастерці зашиту молитву та адресу міста, де він жив із дружиною Лізою. Так от, – писала Дуся, – якщо ти ще пам’ятаєш і чекаєш свого чоловіка, то приїжджай, якщо не чекаєш, або вийшла заміж, не їзди і не пиши”.

Як же я зраділа, хоч і прикро мені було, що Федір засумнівався у мені.

Прочитала я листа Іванку. Він одразу сказав:

– Їдь, мамо, ні про що не турбуйся.

Поїхала я до чоловіка. Ну, як зустрілись? Плакали обоє, а коли розповіла йому про нових дітей, зрадів. Я всю дорогу про них говорила, а найбільше про Ваню.

Коли зайшли до будинку, вся малеча обліпила його:

– Тато, тато приїхав! – хором кричали. Всіх перецілував Федір, а потім підійшов до Вані, обійняв його зі сльозами і сказав:

– Дякую, сину, дякую за все.

Ну і почали ми разом всі жити. Іванко відмінником закінчив школу, пішов працювати на будівництво, де колись починав Федір, і одночасно вступив на заочне відділення в будівельний інститут. Закінчивши його, одружився з Катериною.

Двійнята Марійка та Настя вийшли заміж за військових і поїхали з нашого міста. А за кілька років одружився і Петро.

І всі діти своїх доньок називали Лізами – на честь бабусі.

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com