Ми жили з Андрієм біля Києва, у Вишневому. Народилося у нас двоє діток, меншому зараз два рочки, донці 6 років. Мій чоловік служив на Донбасі раніше, В 16-му році, але потім звільнився, ми купили квартиру, працювали і жили собі.
З початком всіх цим подій його мобілізували, а я з діткам переїхала до мами Андрія у Хмельницький. Звичайно, за житло ми не платили, але я все свекрусі допомагала по дому, ми складалися на продукти і комуналку.
Моя свекруха вже досить літня людина, їй за 70, бо Андрій у неї пізня дитина, та і сам він одружився зі мною не рано.
Місяць тому ми всі пережили невиправну втрату – Андрій віддав життя за Україну.
Мої власні батьки живуть у Чернігові, там теж не спокійно, ми туди поїхати з дітьми не можемо.
Але тепер я не знаю, що робити. Вчора Ірина Макарівна, мама мого Андрія, сказала мені, що не може так більше, що їй не вистачає на життя, і що я тепер маю їх сплачувати окремо за квартиру 6 тисяч гривень.
– Далі ти мені повинна платити за квартиру, Тоню, не багато, всього 6 тисяч гривень, – сказала Ірина Макарівна. – Зараз орендувати квартиру набагато дорожче, сама знаєш.
Я мовчки дивилися на неї. Я в декреті, не працюю та і роботу зараз знайти важко, а це ж її рідні внуки, єдине, що нам обом залишилося від Андрія! Як так можна?
І що мені робити? Їхати у Чернігів до батьків чи виїжджати з дітьми як біженка закордон? Але я не хочу, я хочу жити дома, в Україні…
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з відкритих джерел, Ibilingua.com.
