Іноді трапляються неймовірні історії, майже як у казці.
Колючий вітер з невеликим морозцем змушував жмуритися, щулитися і мріяти скоріше опинитися вдома, на дивані під теплим пледом.
Кіра, лаючись про себе на погоду, увійшла майже в порожній салон автобуса, вибрала вільне місце біля вікна, з полегшенням опустилася на сидіння і з мимовільним задоволенням подивилася на сніг, що залишився за вікном. Так і хотілося сказати: «Ось тобі! Мети собі скільки завгодно, а я вже в автобусі і через півгодини буду вдома ».
Задзвонив мобільний. Ніяково перевертаючись на сидінні, Кіра дістала смартфон з сумочки і відповіла:
– Привіт, мамочка!
– Так, їду додому. Холодно, але в автобусі нормально.
– Що роблю в новорічну ніч ? Мама, ще три тижні до свята, не знаю.
– Приїжджати до вас? Якщо вийде, обов’язково приїду, але не обіцяю.
– Все нормально. Так, матуся. Нормальна робота.
– Не хвилюйся! Все у мене добре.
– Мамуль, ну все, я вже під’їжджаю.
– Так, так, виходжу.
Кіра встала і пішла до виходу.
– Мама, що ти говориш? Як? Почекай, я зараз вийду і договоримо.
Вийшовши з автобуса, Кіра майже задихнулася від холодного вітру, розмовляти по мобільному було дуже незручно, але зупинити маму, що жаліється на прищ, який вискочив на щоці, було не можливим. Дівчина приречено слухала про всілякі методи позбавлення від «противного прища», який не хотів здаватися і не боявся навіть «найкращої мазі».
Мобільний холодив вухо, вітер жбурляв в обличчя снігову крихту, розмова не закінчувався, не дивно, що неpви дівчини здали.
– Мамо, вибач, не можу більше говорити. Подзвоню завтра. Все, бувай!
Кіра відключила смартфон і раптова думка обдала її холодом, в порівнянні з яким вітер їй здався легким бризом: «Сумка! Сумка залишилася в автобус! Ворона!”
Дівчина стояла біля під’їзду, сльози з безсилля текли по щоках: «Ну чому, чому я така нещасна, безглузда дівчина».
Подумки лаючи себе на всілякі лади, Кіра все-таки шукала вихід з ситуації, що склалася. І правильне рішення знайшлося. Вона згадала про запасні ключі від квартири, що зберігаються у сусідки Марківни. Марківна доглядала за квартирою своїх друзів, які виїхали до Німеччини, перед від’їздом які попросили, якщо вийде, здати квартиру пристойним людям. Вона довго і прискіпливо вибирала квартирантів і, нарешті, зупинила свій вибір на Кірі.
Кіра, після закінчення навчання , приїхала в це місто на запрошення головного лікаря лікарні, який особисто приглядав собі перспективних випускників медінституту.
Дівчині подобалася робота в лікарні, але жити в кімнаті гуртожитку, люб’язно наданої міською адміністрацією, вона не хотіла.
Зустріч Кіри і Марківни виявилась доленосною. Вони уклали договір про оренду житла, і дівчина швидко переїхала в двокімнатну квартиру. Марківні дуже сподобалася самостійна дівчина. А той факт, що Кіра виявилася терапевтом, зовсім ввів жінку в транс. Вони швидко здружилися, Марківна вручила Кірі ключ від своєї квартири «на всякий випадок» і попередила, що запасний ключ від квартири Кіри у неї є теж «на той же про всяк випадок».
Заспокоївшись, Кіра набрала на домофоні номер квартири Марківни.
– Олена Марківна, це я, Кіра. Відкрийте, будь ласка!
… Марківна скорботно глянула на Кіру, і вже через деякий час вони пили гарячий чай, заварений липою і м’ятою:
– А як сумку шукати будеш? Треба в автобазу дзвонити. Номер автобуса пам’ятаєш?
– Пам’ятаю.
– А народу багато в салоні було?
– Та ні. Місця вільні були.
– Це добре. Може, ніхто не забрав сумку. Водій здасть в організації знахідок в автобазі. Що в сумці-то було?
Грошей багато?
– Та ні. Картка банківська в гаманці, але код не написаний ніде.
– Це ти молодець, – похвалила Марківна. – Допивай чай і йди, шукай телефон автобази.
– Дякую вам! Зігрілася, заспокоїлася у вас. Думала, замерзну під під’їздом нікому не потрібна. Ви – мій ангел!
Марківна посміхнулася, дуже подобалася їй сусідка, нехай і трохи безголова!
Телефон бюро знахідок автобази відповів відразу. Жіночий голос повідомив, що поки сумку з рейсу №12 ніхто не приносив, бо автобус ще на лінії. Попросила зателефонувати завтра вранці.
Вночі Кіра довго переверталася, ніяк не могла заснути, в результаті, Кіра проспала!
На роботу Кіра запізнилася. Увійшовши в відділення, приготувалася відразу йти в кабінет головлікаря вибачатися в своїй недолугості, але не встигла.
Віра Віталіївна, чергова медсестра, помахала їй рукою, кличучи до себе.
Кіра, ще більше залившись фарбою, підійшла до посту.
– Віра Віталіївна, так вийшло … – почала вона.
– Стривайте, – махнула рукою жінка. – Бачите красеня, сидить в кінці коридору?
Кіра повернула голову в зазначеному напрямку і побачила молодого красивого чоловіка, який сидить на стільці біля її кабінету.
– Що? Новий хворий?
– Та ні, люба! З’явився і став питати, де знайти Кіру Градову.
– Я ж не знаю його, – здивувалася дівчина, однак смутна здогадка вже осінила її, – Сумка!
– Яка сумка? – не зрозуміла медсестра.
Але Кіри вже не було поруч.
Чоловік, побачивши її, піднявся:
– Доброго дня! Я вас одразу впізнав. Ось ваша сумка!
Кіра простягнула руку за своєю втратою:
– Як ви мене знайшли?
Чоловік, злегка почервонівши, відповів:
– Учора ввечері я сидів у автобусі позаду вас. Виходив з автобуса на наступній зупинці після вашої і побачив забуту сумку. Вирішив розшукати вас. Ви зможете … я …, чоловік чомусь став заїкатися.
Кіра недовірливо дивилася на нього:
– Але як ви мене знайшли?
Чоловік засміявся:
– Я слідчий, правда, поки зовсім зелений. У вас у сумочці блокнот. Вибачте, заглянув. Знайшов телефон вашої мами, ну а далі справа техніки!
… Новий Рік Кіра з Максимом поїхали святкувати до батьків Кіри.
Фото ілюстративне, з відкритих джерел
