Моя Анна вночі погано спала. Погода була по-осінньому чудова, тому поснідавши я відразу направилася з коляскою в парк, що знаходиться поблизу нашого будинку. Я звернула на алею, як мені на зустріч став бігти хлопчина років чотирьох. – Хлопче, як тебе звати? З ким ти гуляєш? – Від його відповіді мені перехопило подих, а потім я почула голос за спиною.
Хлопчик гнався за павутинкою і, здавалося, нічого не помічав навколо.
Павутинка приземлилася на коляску, і він здивовано зупинився і озирнувся.
– Ти чому один? А де батьки?
Хлопчик мовчав.
– Як тебе звати?
– Дмитрик…
– А мене тітка Оксана. Ти з ким гуляєш?
– З татом, мами нема…
– А де ж тато?
Дмитрик здивовано знизав плечима, а на очах почали з’являтися перші сльози. Нижня губа зрадливо відстовбурчилася, і Оксана зрозуміла, що зараз несподіваний знайомий розплачеться.
Вона підхопила його на руки, обійняла та заспокоїла:
– Ну-ну, давай не плакатимемо, дивись, моя Анночка спить, раптом ми її розбудимо?
Дмитрик обійняв Оксану і тихенько сказав:
– Не плакатиму, а ти хочеш бути моєю мамою?
У Оксани навіть подих перехопило від таких слів малюка, вона розгубилася, і в цей момент почула голос за спиною:
– Дмитрику, ну куди ж ти втік, на мить відвернувся, а тебе вже немає!
До коляски підійшов чоловік і спробував взяти сина на руки, але той тримався за Оксану.
– Що ж ти за тітку вчепився?
– Вона буде моєю мамою!
Чоловік сумно зітхнув:
– Ти ж маєш маму…
– А де вона?
Батько винно пояснив Оксані, що мовчала:
– Мама у нас є, щоправда, вона з гуртом у турі, вже сім місяців…
Оксана перепитала:
– Вона співачка?
– Не зовсім, біля співачки, на підспівках, а щось міняти не хоче…
Батьку, нарешті вдалося забрати Дмитрика:
– Пішли додому…
– А маму?
– Мама скоро приїде, правда, вона обіцяла, привезе тобі подарунки.
– А вона більше не втече від мене?
– Ми її дуже попросимо!
– Ну добре…
Тато попрощався і поніс сина додому. Дмитрик дивився з-за таткового плеча на Оксану і легенько махав їй долонькою. Сльози покотилися мимоволі, Оксана підхопила Анну на руки, сховала обличчя в її конверті, щоб не бачити повних туги очей Дмитра.
Я б не змогла ось так на довго покинути рідних людей…
А ви?
Фото ілюстративне
