Моя бабуся Станіслава у 85 років захворіла. Вона одягала взуття від різної пари і бродила селом в пошуках своїх родичів, які уже давно на небесах. Бабусю добрі люди приводили назад додому. Іноді вона голосно кричала на всіх.
Я сиділа з нею дві ночі, коли вона рухала крісло з кутка в куток. Лише після уколу бабуся заспокоювалася. Тоді вона, зібравши шматочки хліба, просто ходила по двору у пошуках своєї матері. Вона хотіла її нагодувати.
Я пам’ятаю день, коли я теж доглядала за нею і задрімала на дивані. Бабуся несла важкий для неї, худесенької, плед, щоб укрити мене. Її сухі, пошерхлі руки з довгими пальцями і нігтями дбайливо вкрили мене тим пледом. Навіть у своєму божевіллі бабуся Стася переживала про свою матір і дбала про мене.
Бабусю лікували, тим сами послаблюючи її організм. Останній місяць я годувала її з ложечки, доглядала за нею, як за немовлям, адже вона, по суті, ним і була.
Коли її не стало, мені стало так прикро, сумно і.. соромно, адже подумки я хотіла цього. Я не впоралася зі своїм завданням. Якби можна було все повернути назад, я б стала до неї терплячою, терпимішою і лагіднішою… Прости мене, бабуню!..
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
