Моя бабуся по батькові Юстина Михайлівна живе у селі на Закарпатті. Звідти мій тато, там я всі канікули у дитинстві проводила. Серед гір, ранкової роси, дзвінких струмочків, кіз, папороті, вишень, грибів, молока, сиру, бджолиних вуликів.
А потім я поїхала навчатися аж у столицю, вийшла заміж, залишилася у Києві.
Тата вже немає кілька років, маминих батьків – теж.
Мені зараз 36 років, бабусі Юстині – 81. Три я роки у неї не була. То діти, то робота, то розлучення, відновлення, пошук себе… Поїхала. На два тижні, узявши невелику відпустку.
Йшла знайомими вуличками,і так хотілося лягти на землю, на ці стежки мого дитинства, розкинути руки, обійняти землю, світ, все, що навколо, розчинитися, злитися, плакати від щастя.
А як зраділа бабуся Юстина! Її маленька охайна хатинка з біленими стінами зустріла мене пахощами бабусиних трав, огорнула, зігріла, зцілила душу. Бабуся щоранку мені, ніби я маленька дівчинка, смажила млинці чи оладки, говорила, що їй не важко, а за радість, а потім ми вдвох снідали ними, поливаючи смородиновим варенням, дивилися у вікно на світ, який поступово втікав з осені у зимову смеркову казку.
Дивилися фотографії вечорами. Бабуся розповідала про тих, хто давно у небесах серед зірок, а на старих світлинах – посміхаються до нас, і я намагалася запам’ятати кожне бабусине слово про кожного з них.
А коли я, хоч і не хотілося до сліз, зібралася їхати, бабуся раптом повідомила:
– Я, дитинко, дарчу на тебе зробила. Тут все твоє, бо я ж бач яка вже, до землі гнуся все більше, а душею – до зіроньок все частіше, з чоловіком Василем моїм розмовляю у снах, синочок, тато твій Іван, теж заглядає у мої сновидіння.
Я ні, не за дарчу цілувала кожну бабусину зморшку на рідному обличчі, риси якого бачу і у своєму віддзеркаленні. А за те, що вона просто є у мене, за це подароване нею мені розуміння, що всі мої негаразди – лише дрібниці, а головне – це саме життя і рідні люди, оце небо, всіяне зорями, ранкові бабусині млинці і тепло, що живе і світить десь у мене всередині, десь у закутку між посмішкою і серцем. Тепло, що мабуть і є душею.
Не знаю, що потім буду робити з бабусиною хаткою. Не хочу думати про те “потім”. Знаю, що хочу, аби бабуся Юстина Михайлівна жила ще довго-довго. Знаю, що поїду до неї на Різдво. Знаю, що знову щаслива.
Автор – Олена Мірошниченко
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
