Моя дочка добре стоїть на ногах. Хороша робота, вже пів світу об’їздила, але ось ні сім’ї, ні дітей у неї немає. З батьком Зоряни ми розлученні. Він вже пішов з життя, перед тим переписавши на неї свої дві квартири. І ось недавно я їй телефоную, і дізнаюсь що вона за свої гроші, ще одну нерухомість придбала. – Доню, може ти відмовишся від своєї частки в моїй? Навіщо тобі стільки квартир. – Ти чого, мам? Тобі все одно скоро “на небо”
Я жінка похилого віку. Цього року мені виповнюється 61 рік і знаєте що, я дуже шкодую про прожите життя. Адже насправді виявилось, що тепер у цьому віці я взагалі нікому не потрібна.
У мене є дочка, Зоряні 36 років, але з кожним разом все більше і більше мені здається, що ми з Зоряною навіть не родичі. Та й хто його знає, може, й справді так. А що, привела я її на світ в той час, коли особливого обліку за немовлятами не було. Таких матерів як я, у відділенні багато, може мені дали годувати чужу дитину, не мою рідну. Не схожа зовні ні на мене, ні на чоловіка. Що вже казати про характер.
Я жінка проста, все життя прожила в селі. Потім поїхала до міста працювати. Там же зустріла Йосипа. Що вже таїти, Йосип на той час уже був бізнесменом, юрби дівчат за ним бігало, а звернув увагу на мене. В молодості я розуміла, що ще тим гулякою Йосип буде, але щиро вірила, що своєю любов’ю та турботою відберу у нього це бажання. Але, як кажуть, горбатого нічого не виправить, що вже говорити про гуляк.
Привела я на світ Зорянку на третьому році нашого шлюбу, от і став Йосип за спідницями бігати. Багато років я мовчала, сподівалася, що зміниться, набігається та перестане. Але щоразу, коли я приховувала своє роздратування на чоловіка, мені було дуже погано на душі. От і вирішила розлучитися. Домовилися, що квартиру залишить нам із дочкою — за документами частина моя, частина для Зоряни.
Зоряна росла дівчинкою дуже старанною, гарно навчалася у школі, вступила на безкоштовне навчання до університету. Завжди гарно і охайно виглядала, манери як у аристократки, хоч ніхто її цьому не вчив. Ну а потім почала працювати в одній компанії. Роки минали, а ні хлопця, ні дітей у Зоряни не було. Я й почала питати щоразу у дочки, що і як. Говорила, щоб хоча б онука мені подарувала, хай буде вже з тими чоловіками, але Зоряна вперлася, що ні дітей, ні чоловіка їй не треба.
У свої 36 років працює у своїй компанії, побачила весь світ. Йосип вже пішов з життя, перед тим переписавши на дочку дві свої квартири. В одній Зоряна живе, а другу здає в оренду, гроші отримує.
Нещодавно дізналася, що ще й сама купила собі квартиру. Я й вирішила попросити дочку віддати мені свою частину, щоб квартира, в якій живу, належала мені. І знаєте, що вона мені відповіла? Щоб я раділа з того, що живу і в такій, нібито мені вона й так не потрібна — все одно скоро “на небо” пора.
Сказати, що я була здивована, не сказати нічого. Моя рідна дитина (або не рідна), і так до мене ставиться. Зараз із дочкою майже не спілкуємось, як сусіди — як справи і кінець на цьому. І ось я думаю, що я зробила не так? Де я проґавила той момент, коли моя маленька дівчинка стала злою і скривдженою на весь світ тіткою.
Може хтось був у схожій ситуації, і дасть мені якусь пораду!
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
