Моя донька Інна змінила вже трьох чоловіків за пів року, і кожного разу поверталась до мене з однаковим виразом обличчя: “Мамо, він просто виявився нікчемою”. І я би, може, махнула рукою, якби мова йшла про кохання, а не про те, що вона сприймає чоловіків як серветки в кав’ярні — витерла і викинула. Я не свята, але дивлюсь на це і думаю: коли ми втратили межу між “цінувати себе” і “всіх навколо мати за не розумних”?
Все почалось однієї неділі, коли я на базарі купувала черешні. Звичайна ситуація, доки до мене не підійшла пані Одарка, головна радіостанція нашого села, і прошепотіла, переглядаючись довкола:
– Ти чула, шо твоя Інна вже з Миколою не живе?
– З яким ще Миколою? – питаю, притискаючи кульок із черешнями до себе.
– Та тим, шо мав магазин автозапчастин. Тепер із ветеринаром із сусіднього району бігає! Кажуть, уже й у нього живе.
Я не одразу знайшла, що сказати. Бо насправді, останній раз, коли я бачила Інну, вона просто сказала:
– Мамо, в Миколи алергія на кішок, а я не уявляю життя без Мусі.
Ніби мова йшла про якісь шкарпетки, а не про чоловіка, з яким вона жила два роки.
Я ще тоді насторожилася, але, як завжди, вирішила “не лізти”. Ото й маю. Увечері набрала її. Вона взяла слухавку з тим своїм голосом, що одразу натякає: “мамо, ти мене не зрозумієш, але давай спробуй”.
– Інно, ти знову переїхала?
– Та мамо, не знову, а просто… Я зрозуміла, що ми з Миколою різні. Я – про свободу, він – про порядок. А я що, маю страждати?
– Але ти ж казала, що він твій “тихий причал”. І що готує сніданки.
– Та готує. Але ти б бачила, “які”! Ті вівсянки вже снитися почали.
Я мовчала. Бо що сказати? Що ідеальні сніданки – не привід лишатися в стосунках? Ну, звучить якось безглуздо, але й логіка її мені видавалась… поверхневою, скажімо так.
– А новий? Ветеринар?
– О, мамо, це зовсім інше! Він рятує життя! І він фанат медитації. Ми вранці не розмовляємо – ми слухаємо, як “дихає Всесвіт”.
– А ти взагалі з ним говорила?
– Мамо, говорити не обов’язково, коли є конект.
Я, звісно, старалась не сміятись, але всередині вже щось булькало. Не від сміху – від тривоги.
Через тиждень вона знову приїхала до мене. З новим обличчям. І без ветеринара.
– Мам, ми не зійшлися енергіями. Його кіт виявився токсичний.
Я вже не питала, як може бути токсичний кіт. Сіла на кухні, налила собі кави й подивилась на неї довго.
– Інно, ти що робиш?
– Що значить – що? Живу, мамо. Насолоджуюсь молодістю.
– Це не схоже на насолоду. Ти наче постійно біжиш. Від когось. А чи до когось?
– Я просто не хочу бути як ти. Заміж на все життя і потім десять років у “мовчазному режимі”.
Це заділо. Бо я справді не мала ідеального шлюбу. Але я намагалась. І точно не втікала кожні три місяці, бо “енергії не співпали”.
– Я не хочу тебе сварити, – кажу спокійно, хоча в голові – ураган, – але тобі не здається, що ти сприймаєш стосунки як серіал? Сезон закінчився – міняємо актора. А люди ж не персонажі.
Вона зітхнула.
– Мамо, у вас просто інше покоління. Ви трималися за те, що мали, бо інакше – сором. А зараз – свобода. Я не хочу жити з кимось, тільки щоб не пліткували.
– Але ж ти все одно нещасна.
– З чого ти взяла?
– Ти нещасна, бо постійно шукаєш когось, хто тебе “зрозуміє”, “прийме”, “не обмежуватиме”, а коли знаходиш – сама ж тікаєш, бо раптом стане нудно. Це не свобода, Інно. Це втеча.
Вона не відповіла. Зібрала речі й пішла в кімнату. Я лишилася з тією кавою, яка вже давно охолола.
Наступного ранку вона мовчки пила чай.
– Мам, ти думаєш, я така, бо мене щось зламало?
– Ні. Думаю, ти така, бо світ зараз дуже гучний. І тебе постійно переконують, що щастя – це новизна. Але не кажуть, що справжнє щастя часто росте з буденності. І що воно вимагає зусиль.
Інна мовчала. Але я відчула, що щось у ній клацнуло. Хай не одразу – але щось таки зміниться.
І от зараз я сиджу і думаю: а може, я дійсно занадто прискіплива? Може, це нова норма – не чекати, не терпіти, не будувати, а просто йти далі, якщо щось не влаштовує?
Але тоді як навчити дітей бачити цінність у довготривалому? У стосунках, які не завжди ідеальні, але справжні?
Чи треба взагалі втручатись, якщо вони вже дорослі? Чи краще спостерігати мовчки, поки їхній власний досвід не поставить крапки?
Скажіть мені, будь ласка, дорогі мої: а що б ви зробили на моєму місці?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
