Моя дружина має дитину від першого шлюбу. Ми їздили з ним на рибалку, ходили до походів, клеїли моделі літаків. Я навчив його паяти та випалювати по дереву. Він допомагав мені в гаражі лагодити машину. Де я його прогаяв?
Тепер це зовсім некерований дикий підліток. Я завжди чую, що я йому не батько і кликати мене ніяк. На хвилиночку, я виховую його з однорічного віку. За дружини він тихий і спокійний, а мене, коли дружини немає поруч, може і матюком послати.
Я спробував поговорити із дружиною, щоб вона вплинула на сина. Після розмови з матір’ю він пішов і не ночував удома три дні. Коли він повернувся, ця тема більше не порушувалася.
Ми з дружиною живемо вже 15 років, але розписуватись не стали. Через кілька років спільного життя, у мене виникли проблеми: друг перестав платити кредит, я був поручителем.
Дружина запропонувала продати мою квартиру, додати мої накопичені гроші, купити троячку і оформити на неї. Щойно ситуація з банком вирішиться, вона перепише на мене квартиру. Ми так і вчинили. Але квартира так і залишилася у власності дружини.
Я не був проти: ми жили душа в душу, та й трапитися зі мною що-квартира буде в неї, а не дістанеться державі.
Все було нормально, поки у дружини не виявили хворобу. Син зовсім як із ланцюга зірвався, дружина постійно у лікарнях. Син прямим текстом говорив, що вижене мене після, коли не стане матері.
А дружина вірить у порядність сина та не хоче переписувати на мене мою квартиру. Може, комусь здасться цинічним, вирішувати питання з квартирою в такій ситуації, але я звичайний трудяга, мені 45 і я ніколи не назбираю собі на житло.
Я не хочу ставати ніким, але схоже, що скоро я їм стану.
Фото ілюстративне, спеціально для ibilingua.com.