Моя двоюрідна сестра запросила мене до села, а коли я повернулася, виставила мені рахунок на 10 000 гривень. Це що, так тепер виглядає родина?
— Христинко, ти ж розумієш, що наш сімейний бізнес — це єдине, що нас тримає на плаву, — тихо почала вона. — Останнім часом у нас серйозні фінансові труднощі. Ми змушені ставитися до всіх гостей однаково, навіть до рідних.
Я завжди була близькою з моєю двоюрідною сестрою Оксаною та її братом Романом. Наші стосунки були сповнені тепла, сміху й спільних спогадів про дитинство, коли ми гасали босоніж по луках і купалися в річці. Їхній сімейний бізнес — невелика садиба в селі під Карпатами — завжди була для мене особливим місцем. Цього літа, після виснажливого року на роботі в Києві, я вирішила провести там тиждень, щоб відпочити від міської метушні й насолодитися тишею природи.
Садиба Оксани та Романа була справжньою оазою спокою. Ранкова кава на веранді з видом на гори, прогулянки лісовими стежками, запах свіжоскошеної трави й домашня їжа, приготована Оксаною, — усе це здавалося раєм.
Роман, хоч і був зайнятий господарськими справами, завжди знаходив час, щоб посидіти з нами ввечері за чаєм і поговорити про життя. А їхня мама, Марія Петрівна завжди зустрічала мене з теплом, хоч і з легкою строгістю, називаючи мене “Христинко” з повагою, як до молодшої.
Повернувшись до Києва, я ще довго згадувала той тиждень, сповнений спокою й сімейного затишку. Але одного вечора, гортаючи електронну пошту, я побачила лист від Оксани. У темі було написано просто: “Рахунок за перебування”. Я відкрила його з цікавістю, думаючи, що це якийсь жарт. Але посмішка зникла, коли я побачила вкладений документ: рахунок на 10 000 гривень за тиждень у садибі.
“Що це?” — пробурмотіла я, вдивляючись у цифри. Сума була немала, а головне — я ніколи не чула, щоб за перебування в родині доводилося платити. Ми завжди вважали ці поїздки сімейними, сповненими взаємної підтримки й тепла. Збентежена й трохи ображена, я вирішила зателефонувати Оксані, щоб розібратися.
— Привіт, Оксано, — почала я, намагаючись звучати спокійно, хоч у голосі відчувалося тремтіння.
— Привіт, Христинко! Як тобі відпочинок? — її голос був, як завжди, привітним.
— Чудово, дякую. Але… я отримала твій лист. Рахунок за перебування. Це що, серйозно?
На тому кінці слухавки запала тиша. Потім Оксана зітхнула.
— Христинко, вибач, якщо це стало несподіванкою. Ми запровадили плату для всіх гостей. Це тепер стандартна процедура.
— Але я ж не просто гість, Оксано! Я твоя сестра, ми ж родина! — я намагалася стримати роздратування. — Чому ти не попередила мене раніше?
— Вибач, я справді не хотіла тебе образити, — її голос став тихішим. — Просто… у нас немає іншого вибору. Садиба — це наш єдиний дохід, і ми мусимо бути чесними з усіма.
Я закінчила розмову, але в голові вирували думки. Чому раптом усе змінилося? Невже сімейні зв’язки тепер нічого не варті? Я сіла на диван, заплющила очі й згадала, як ми з Оксаною в дитинстві будували халабуди в саду, а Роман розповідав нам історії про привидів у лісі. Ті часи здавалися такими далекими.
Наступного дня я вирішила поговорити з Романом. Можливо, він пояснить усе краще. Я зателефонувала йому й домовилася про зустріч у місті, куди він саме приїхав у справах.
— Христинко, — привітав він мене, але його очі виглядали втомленими. — Ти про рахунок, так?
— Так, Романе. Я просто не розумію, чому ви не сказали мені раніше? Я ж не чужа людина.
Він зітхнув і потер скроні.
— Христинко, ти знаєш, що садиба — це все, що в нас є. Останні два роки були дуже важкими. Туристів поменшало, ціни на все зросли, а ми ще й узяли кредит, щоб відремонтувати будинок. Ми змушені брати плату з усіх, навіть із рідних.
— Але чому не попередити? — я відчувала, як образа змішується з розумінням. — Я б зрозуміла, якби ви сказали правду.
— Ми не хотіли вас обтяжувати, — тихо відповів він. — Марія Петрівна теж наполягала, щоб ми не змішували сімейні справи з бізнесом.
Ця згадка про їх маму мене здивувала. Марія Петрівна завжди здавалася мені людиною, яка цінує родину понад усе. Я вирішила поговорити з нею, щоб зрозуміти, чи знала вона щось про ситуацію.
– Маріє Петрівно, ви знала, що Оксана з Романом тепер беруть плату за перебування в садибі? — я виклала все: про рахунок, розмову з Оксаною, слова Романа.
Тітка уважно слухала а після зітхнула в слухавку.
— Христинко, я й гадки не мала, що вони так роблять. Але… пам’ятаєш, як кілька років тому між нашими родинами була напруга? Через спадщину їхньої бабусі.
— Яка спадщина? — я здивувалася. Тітка рідко згадувала старі сімейні справи.
— Йшлося про землю в селі. Оксана з Романом вважали, що їх обділили, коли ділили ділянки. Може, це якось вплинуло… — вона замислилася. — Але я не думала, що вони дійдуть до такого.
Того ж вечора я почула, як моя мама розмовляла по телефону з тіткою, мамою Оксани й Романа. З їхньої розмови я зрозуміла, що справи в садибі гірші, ніж я думала. Вони мали борги, а туристичний сезон цього року був провальним через економічну ситуацію. Я відчула, як образа поступово змінюється співчуттям.
Наступного тижня я поїхала на сімейну зустріч до тітки Марії. Атмосфера була напруженою, хоч усі намагалися виглядати привітними. Я помітила Оксану, яка стояла осторонь, тримаючи в руках чашку чаю. Її очі видавали втому й тривогу.
— Оксано, можна тебе на хвилинку? — я відвела її на веранду. — Я знаю, що у вас проблеми. Чому ти не розповіла мені всього?
Вона опустила погляд, ніби соромлячись.
— Христинко, я не хотіла, щоб ти вважала нас невдахами. Ми з Романом ледве тримаємося. Садиба на межі закриття.
— Але ми ж родина, — я намагалася стримати емоції. — Ти могла б сказати правду, і ми б разом щось придумали.
Оксана зітхнула, її очі заблищали від сліз.
— Я боялася, що ти не зрозумієш. Марія Петрівна казала, що ми маємо бути сильними й не просити допомоги.
Я згадала слова Романа. Марія Петрівна завжди була гордою, але я не думала, що її гордість може завадити сімейній підтримці. Я повернулася до зали, де тривала зустріч, і вирішила поговорити з усіма.
— Слухайте, — почала я, коли всі зібралися за столом. — Я знаю, що в Оксани й Романа труднощі. І я хочу допомогти. Ми ж родина, правда?
Марія Петрівна, яка сиділа на чолі столу, подивилася на мене здивовано, але не заперечила. Мама підтримала мене, запропонувавши організувати сімейний план порятунку садиби. Ми почали обговорювати ідеї: від маркетингової кампанії в соцмережах до організації фестивалю в селі, щоб привабити туристів. Я запропонувала створити сторінку садиби в Instagram і просувати її серед київських друзів. Тітка Марія додала ідею про майстер-класи з традиційної гуцульської кухні.
Наступні тижні ми всі працювали разом. Я взяла відпустку, щоб допомогти з організацією фестивалю. Ми запросили місцевих музикантів, майстрів, які продавали вишиванки й кераміку, і навіть влаштували дитячу зону з іграми. Марія Петрівна, хоч і спочатку була скептичною, долучилася до готування страв для гостей. Фестиваль став справжнім успіхом: приїхали люди не лише з сусідніх сіл, а й із сусідніх міст. Садиба ожила, а Оксана з Романом почали отримувати нові бронювання.
Через місяць я знову приїхала до садиби, цього разу як гість, але вже знаючи, що заплачу за перебування. Оксана зустріла мене з посмішкою й обіймами.
— Христинко, дякую тобі, — сказала вона. — Якби не ти, ми б не впоралися.
— Родина для того й існує, — відповіла я, відчуваючи тепло в серці.
Але одне питання не давало мені спокою. Марія Петрівна так і не розповіла, чому вона наполягала на платі від рідних. Чи була це лише її гордість, чи за цим стояло щось глибше? Я вирішила поговорити з нею, але не знала, як почати.
Як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто розпитувати Марію Петрівну про її мотиви, чи краще залишити все як є, щоб зберегти сімейний мир?
