Моя Леся завжди мріяла про хмарочоси Торонто, про великі можливості, які мала їй дати Канада. Проте, коли вона прилетіла, її мрія розбилася об перші ж місяці самотності і незнайомого холоду
Я завжди вірила, що моя Леся має всі шанси на краще життя, ніж було у мене. Я щосили намагалася забезпечити їй достойне дитинство і дати хорошу освіту. Коли їй виповнилося двадцять два роки і вона отримала диплом економіста, вона повідомила мені, що збирається виїхати.
Сказала, що в маленькому містечку, де ми живемо, немає перспектив, і вона прагне чогось більшого, чогось яскравого. Я знала, що вона має рацію, але все одно відчувала себе погано, коли уявляла собі її від’їзд. Вона обрала Канаду, місто Торонто, де жила її університетська подруга Аліна.
Леся пообіцяла, що вже за кілька місяців знайде там роботу за фахом, зніме собі пристойне житло і тоді ми з чоловіком, Петром, зможемо прилетіти до неї в гості. Минуло вісім місяців.
Я думала, що вона щоразу дзвонитиме мені і розповідатиме про свій успіх, але замість цього мої телефонні розмови з донькою ставали все коротшими і рідшими. Я чула в її голосі пригніченість, і мені здавалося, що вона щось приховує.
Я прокинулася від передчуття неспокою. Серце шалено колотилося, хоча на годиннику була лише шоста ранку. Я спустилася на кухню, заварила собі трав’яного чаю і сіла біля вікна, дивлячись на ще темний, сонний двір.
— Ти чого так рано? — голос Петра пролунав ззаду. Він підійшов до мене, поцілував у маківку. — Леся дзвонила?
— Ні, не дзвонила, — відповіла я, роблячи ковток гарячого напою. — Просто прокинулася. Якось тривожно мені.
Петро обійняв мене за плечі, намагаючись заспокоїти.
— Не вигадуй. У неї там усе чудово. У Торонто є все, про що тільки можна мріяти.
— Ти думаєш? Вона вже два тижні не дзвонила. А коли востаннє говорили, вона була якась напружена.
— Валентино, це велике місто, багато справ, — Петро легко погладив мене по спині. — Не хвилюйся. Вона сильна дівчинка.
Протягом наступних двох днів я намагалася додзвонитися до Лесі, але її телефон був вимкнений. Я написала Аліні, але вона відповіла лише: – Вибачте, у мене зараз багато роботи, не можу говорити. Спробую пізніше.
Моє занепокоєння зростало з кожною годиною. Я не знаходила собі місця.
— Я подзвоню їй на робочий телефон, — вирішила я. Леся працювала у сфері обслуговування, у великій кав’ярні, доки шукала роботу за фахом.
— Вона просила не дзвонити туди, — нагадав Петро. — Казала, що їм не можна користуватися особистим телефоном.
— Мені байдуже! — підвищила я голос. — Я маю знати, що з моєю дитиною все добре!
Я знайшла номер тієї кав’ярні в інтернеті та набрала його.
— Вітаю.
— Доброго дня. Я б хотіла поговорити з Лесею Струм.
— Хвилиночку.
Через кілька секунд почувся інший голос, суворий і офіційний.
— Я менеджер. Леся Струм тут не працює.
— Як це не працює? Вона була прийнята на роботу в липні!
— Була, але її звільнили минулого місяця. Вибачте, я не маю більше часу.
В моїй скроні запульсувало, а руки затремтіли. Я відчула, як піт проступив на лобі.
— Її звільнили? — прошепотіла я, ледь стримуючи сльози. — За що?
— Я не зобов’язаний вам звітувати, — пролунала суха відповідь. — До побачення.
Я повільно поклала слухавку, мої ноги немов стали ватяними.
— Що сталося? — занепокоївся Петро, підійшовши ближче.
— Леся, — ледве видавила я. — Її звільнили. І вона мені нічого не сказала.
— Заспокойся, Валентино. Може, вона знайшла щось краще?
— Ні, Петро. Це було її єдине джерело доходу. І вона не відповідає на дзвінки.
Я схопила телефон і набрала Лесю. Знову вимкнений.
Наступного дня в обідню перерву мені написала Аліна.
– Валентино, я не можу більше мовчати. Леся попросила нікому не казати. Вона потрапила в скрутне становище.
Мене охопив холод.
— Аліно, що трапилося?
– У неї проблеми з орендою. Вона живе в дуже поганих умовах, і господар погрожує виселенням. А ще в неї великі борги.
— Які борги? Вона ж працювала!
– Її обдурили, коли приймали на роботу. Обіцяли гарну зарплату, але платили копійки. Вона пішла, а потім не могла знайти іншу роботу. Жила на заощадження, які швидко закінчилися. Зараз їй дуже важко. Вона не хоче тебе засмучувати.
Я відчула, як моє серце закололо. Моя дівчинка, одна в чужій країні, голодна і з боргом.
— Я щось придумаю. Я відправлю їй гроші.
— Вона не візьме, Валентино. Вона пишається, — відповіла Аліна.
— Я знаю, що робити.
Того ж вечора я купила найдорожчий квиток на літак до Торонто. Я сказала Петрові, що поїду на кілька днів до тітки в інше місто, щоб він не хвилювався. Він вірить, що Леся в надійних руках Аліни та Кирила.
Я прилетіла в Торонто о сьомій ранку. З аеропорту одразу поїхала до Аліни.
— Валентино, це не те, що ти очікуєш побачити, — попередила вона мене, коли ми підходили до старого, пошарпаного будинку, що стояв на околиці міста.
Аліна відчинила двері. Перед моїми очима постала брудна, напівпорожня квартира, де в кімнаті, що мала бути спальнею, на підлозі лежали старі матраци.
— Лесю, — покликала Аліна.
Моя донька вийшла з ванної кімнати. Вона була бліда, втомлена, з мішками під очима. На ній був старий, поношений одяг, який їй навіть не належав. Вона виглядала набагато старшою за свої роки.
— Мамо? — її очі розширилися від подиву. — Що ти тут робиш?
Я не змогла стримати сліз. Я підбігла до неї і міцно обійняла. Вона заплакала, як мала дитина. Її тіло тремтіло.
— Пробач мені, мамо. Я не хотіла, щоб ти знала, — схлипувала вона, притулившись до мого плеча. — У мене нічого не вийшло. Я програла.
— Ти нічого не програла, сонечко, — шепотіла я, гладячи її по спині. — Ми разом впораємося.
Аліна тихенько вийшла, залишивши нас наодинці.
— Я знайшла роботу у нічну зміну в пекарні. Аліна та її хлопець Кирило допомагали мені з їжею, — розповідала вона, відірвавшись від мене. — Я пообіцяла, що поверну їм усе, коли встану на ноги. Але я ніяк не можу вибратися з цієї ями.
— Ти повертаєшся зі мною, — рішуче сказала я.
— Ні, мамо, — вона похитала головою. — Я не можу. Я маю сама вирішити свої проблеми. Я не хочу, щоб ти витрачала на мене свої заощадження.
— Доню, ти моя дитина. Ми з Петром працювали все життя не для того, щоб ти тут мучилася. Ми віддамо все, що потрібно. Ти повертаєшся зі мною додому.
Ми довго сиділи і розмовляли. Вона розповіла мені, як відчайдушно намагалася знайти роботу за фахом, але їй скрізь відмовляли через відсутність досвіду роботи в Канаді. Як потім вона взялася за будь-яку роботу, щоб заробити хоч щось. Як її обдурили, а потім звільнили. Як вона соромилася свого становища.
— Що скаже тато? — тихо запитала вона.
— Він поки нічого не знає. Я сказала йому, що поїхала до тітки. Я сама йому все розповім. Ти не хвилюйся, він тебе любить і все зрозуміє.
Я залишилася в Торонто на два дні, щоб допомогти їй зібрати речі та владнати деякі питання з боргами. Я зрозуміла, що нам потрібен час, щоб прийти до тями, але найголовніше – ми знову разом.
Коли ми сиділи в літаку, я тримала Лесю за руку і відчувала, як поступово повертається моя душевна рівновага. Ми прилетимо, все обговоримо з Петром, Леся відпочине, набереться сил, а тоді ми разом вирішимо, що робити далі. Можливо, вона спробує знову шукати роботу за фахом уже вдома, або поїде до Європи, де умови праці кращі. Головне, що вона більше не одна.
— Ти не шкодуєш, що поїхала? — запитала я, дивлячись на доньку.
— Шкодую, мамо, — відповіла Леся, притулившись до мого плеча. — Дуже шкодую. Але я отримала неоціненний досвід, нехай і такий гіркий. Я зрозуміла, що сім’я – це найважливіше.
Я мовчала, лише гладила її по щоці.
— І що тепер? — запитала Леся, дивлячись у ілюмінатор. — Що мені робити далі?
Я дивилася на свою втомлену, але вже не таку налякану доньку. Скільки таких молодих людей, як вона, прагнуть кращого життя за кордоном і стикаються з подібними труднощами? Чи варто ризикувати всім заради мрії, яка може виявитися лише ілюзією? Чи дійсно завжди потрібно шукати щастя далеко від дому?
А як ви думаєте, чи правильно вчинила Леся, що поїхала, і чи правильно, що я забрала її додому, не повідомивши чоловіка?
