Моя мама, Галина Іванівна, мала солідну пенсію, але їй завжди бракувало грошей. На що може піти такий дохід у жінки, якій за 60, якщо вона живе сама, без боргів і великих витрат?
Усе почалося з дрібниці. Одного вечора мама попросила мене допомогти налаштувати її новий смартфон. Ми сиділи за кухонним столом у її квартирі в Черкасах, пили чай із липою, а я намагався розібратися з її банківським додатком. Увійшовши в її обліковий запис, я відчув подив. Баланс був не просто низьким — він викликав питання. Мене стривожили не так цифри, як дивні перекази, які я там побачив.
Мамі було 62 роки, і її пенсія перевищувала середню по місту. Вона все життя пропрацювала бухгалтеркою на заводі, мала вислугу, тож могла дозволити собі більше, ніж більшість її подруг. Вона завжди виглядала бездоганно: охайний манікюр, стильний одяг, регулярні візити до косметолога. Її квартира в центрі Черкас була затишною, без іпотеки, а машину вона ніколи не хотіла. Але час від часу мама починала нарікати: «Щось не вистачає», «Треба економити», «Рахунки тиснуть». Це здавалося дивним, адже вона не мала серйозних фінансових зобов’язань.
«Мамо, звідки в тебе нові сережки?» — спитав я якось, коли ми гуляли Центральним ринком, а вона демонструвала чергову обновку.
«Ой, Тарасе, це ж дрібничка! Пенсіонерка я, можу себе потішити», — усміхнулася вона, поправляючи блискучу прикрасу.
Усе виглядало нормально. Мама була активною, любила бувати в компанії, відвідувала концерти в Будинку культури й навіть записалася на курси англійської для пенсіонерів. Вона казала, що нарешті має час для себе, що заслужила після десятиліть роботи. Я не втручався — вона ж самостійна людина. Але коли мама вдруге відмовилася поїхати зі мною на відпочинок, пославшись на «тимчасові труднощі», я насторожився.
«Тарасе, не зараз, я трохи на мілині», — сказала вона, відводячи погляд.
На мілині? З її пенсією? Без кредитів, з оплаченою квартирою й мінімальними витратами? Це не вкладалося в голові. Я почав придивлятися до деталей. Постійні посилки від кур’єрів. Журнали й каталоги, що горами лежали на її журнальному столику. Телефонні дзвінки, після яких вона поспішно їхала «на зустріч» чи «до подруги». Мама завжди була розважливою, тож що з нею відбувалося? Може, вона щось приховувала?
Усе стало зрозумілішим, коли я ще раз допомагав їй із банківським додатком. Поки ми розбиралися з паролем, я помітив регулярні списання. Одне з них — 3200 гривень на місяць за підписку на «Здоров’я плюс». Інше — 1800 гривень за якісь «енергетичні браслети». Ще одне — 2500 гривень за «натуральні добавки для молодості». Я відчув, як у середині мене щось стиснулося.
«Мамо, що це за «Здоров’я плюс»? І чому ти платиш за браслети, які коштують, як пів твоєї пенсії?» — спитав я, намагаючись не підвищувати голос.
«Ой, це просто добавки, креми, такі зручні! Мені їх привозять додому, не треба по аптеках бігати», — відповіла вона легковажно, але її очі уникали моїх.
Я почав гортати виписку далі. Компанія «Енергія» продавала їй якісь «магнітні подушки» за 4000 гривень. Інша — «чайочки для гармонії» за 2800 гривень щомісяця. Усе це повторювалося, як годинник, кожні два-три тижні. Загалом виходило майже 10 000 гривень на місяць. На нісенітниці.
«Мамо, ти розумієш, що це виглядає як обман?» — не витримав я.
«Тарасе, не вигадуй. Це перевірені продукти, мені подобається за собою доглядати», — відрізала вона, і в її голосі з’явилася напруга.
Мене охопив подив. Мама, яка колись лаяла мене за зайву витрату на каву в кафе, тепер спускала тисячі на сумнівні «чудо-засоби». Це вже не було просто марнотратством. Це було щось серйозніше, і вона явно не хотіла про це говорити.
Я намагався підійти до теми обережно. Питав, як вона почувається, чи не потрібна допомога з фінансами. Але щоразу мама або змінювала тему, або дратувалася. Одного разу, коли я вкотре запитав про чергову посилку, вона різко відповіла:
«Тарасе, у тебе своє життя, а в мене своє. Не лізь у мої справи!»
Її слова зачепили. Я знав, що вона не просто витрачає гроші. Сусідка, тітка Люба, якось натякнула, що мама позичала в неї 2000 гривень, бо «картка не працювала». Ще я дізнався, що мама регулярно їздить на якісь «зустрічі» за містом. Вона казала, що це «клуб для жінок», але я відчував, що там щось не так.
Одного дня я вирішив перевірити. Мама поїхала на чергову зустріч на околиці Черкас. Я поїхав за нею, намагаючись не привертати уваги. У конференц-залі готелю зібралося зо два десятки жінок, переважно її віку. Посеред зали стояв стіл, заставлений коробками з яскравими етикетками: чаї, якісь пристрої з написами «для енергії». Жінка в діловому костюмі захоплено розповідала, як ці продукти «змінять їхнє життя» й «дадуть молодість».
Я побачив маму. Вона сиділа в першому ряду, уважно слухала, тримаючи в руках глянцевий каталог. Коли вона помітила мене, її обличчя змінилося. Вона підійшла, стиснувши губи.
«Тарасе, що ти тут робиш?» — тихо спитала вона.
«Мамо, це я маю питати. Що це за місце?» — відповів я, намагаючись не звучати різко.
Вона нічого не сказала. Просто розвернулася й пішла назад до зали. Після цього вона два дні не брала слухавку. А потім, ніби нічого не сталося, зателефонувала й запропонувала спробувати «чудовий чай для бадьорості». Я відчув, що розмовляю не з мамою, а з якоюсь незнайомкою.
Я не здавався. Одного вечора приїхав до неї без попередження. Привіз її улюблений медовик, щоб розмова була спокійною. Але щойно я зайшов, побачив хаос: стіл у вітальні був завалений каталогами з гучними заголовками на кшталт «Секрети вічної краси» чи «Енергія нового життя». На дивані лежали пакунки з новими коробками: якісь капсули, креми, навіть пристрій, схожий на масажер.
Мама сиділа в кріслі, тримаючи чашку чаю, і виглядала, ніби знімалася для реклами. Я не витримав.
«Мамо, це вже не жарти. Ти витрачаєш тисячі на речі, які не працюють», — сказав я, вказуючи на коробки.
«Ти перебільшуєш, Тарасе. Це просто засоби, які допомагають мені почуватися краще», — відповіла вона, але її голос тремтів.
«Краще? Ти позичаєш гроші в сусідів! Це не догляд за собою, це щось гірше», — я намагався говорити спокійно, але відчував, як у середині мене все кипить.
Вона замовкла. Її очі, завжди такі впевнені, тепер виглядали загубленими. «Іноді я просто хочу відчувати, що ще потрібна», — тихо сказала вона.
Ці слова вразили мене. Усе це — каталоги, «чудо-засоби», зустрічі — було не про креми чи браслети. Мама боялася, що її життя втратило сенс. Вона шукала його в яскравих обіцянках, які хтось уміло продавав.
Я почав досліджувати компанії, з якими мама співпрацювала. У мережі було повно відгуків: негативних. Але мама не хотіла слухати. «Вони дають мені відчуття, що я важлива», — казала вона, коли я намагався переконати її зупинитися.
Тим часом проблеми наростали. Вона почала затримувати оплату комунальних рахунків. Одного разу я знайшов у її поштовій скриньці лист від банку з попередженням про прострочений платіж. Мама не розповідала про це. Вона продовжувала замовляти нові «засоби», ніби вірила, що вони врятують її від усього.
«Мамо, давай звернемося до когось. До фінансового консультанта чи психолога», — запропонував я.
«Ти що, вважаєш мене не здоровою?» — обурилася вона. «Я сама знаю, що роблю!»
Але я бачив, що вона не справляється. Її пенсія, яка могла б забезпечити комфортне життя, танула на очах. А найгірше — вона відчувала себе ще більш самотньою, хоча й не визнавала цього.
Одного вечора я запросив її на вечерю. Не для суперечок, а просто щоб побути разом. Вона прийшла, як завжди, у новій сукні, але виглядала настороженою. Ми сиділи за столом, їли запіканку, яку я приготував, і мовчали.
«Дякую, що покликав», — нарешті сказала вона. — «Я думала, ти на мене сердишся».
«Я не серджуся, мамо. Мені важко, що ти нещаслива», — відповів я.
Вона зітхнула. «Знаєш, коли ти все життя працюєш, а потім усе зупиняється… Я не знаю, для чого я потрібна. А там, на тих зустрічах, мені кажуть, що я ще можу бути молодою, потрібною».
Вона заплакала. Я взяв її за руку, і ми сиділи так довго, не кажучи ні слова. Я зрозумів, що справа не лише в грошах. Мама шукала сенс, якого їй бракувало після виходу на пенсію. Але хтось використовував її вразливість, щоб заробляти.
Мама погодилася поговорити з психологом, але її звички змінюються повільно. Вона все ще іноді замовляє щось із каталогів, хоча й рідше. Я намагаюся бути поруч, але не знаю, як їй допомогти до кінця. Як знайти баланс між повагою до її вибору та захистом від маніпуляцій? Чи зможе вона віднайти сенс у чомусь іншому, крім яскравих обіцянок? І як мені підтримати її, не втративши довіри?
