fbpx
життєві історії
Моя мама – літня жінка, якій важко догодити. Навіть подарований будинок її не порадував. Я провела у США цілих 10 років. Вирішила відвідати маму, відпочити, а заразом і презентувати їй свій подарунок. Купити будинок. Бориспіль вже не працював. Бувай, мамо

Моя мама – літня жінка, якій важко догодити. І справа тут не в тому, що вона критикує мій зовнішній вигляд чи поведінку. Ні, я вже й сама сформувалася як особистість, таки 33 роки  не жарт.

Але за все своє життя я не пам’ятаю від рідної матері справді доброго, теплого слова.У сю молодість вона моталася різними квартирами. Спочатку вийшла заміж у 18 років, а десь через 4 місяці з’явилася я.

Зрозуміло, що наречена була вже у положенні і добре продуманим такий шлюб не назвеш. Так і вийшло: коли тато вирішив розлучитися, мені було всього 3 роки. Звичайно, мене залишили з матір’ю, а сама вона пішла назад до батьківського дому. До моєї бабусі та її другого чоловіка, маминого вітчима.

Другий мамин шлюб також був, скажімо так, дуже тендітним.

З моїм вітчимом вони кілька десятків разів розходилися, які, втім, закінчувалися взаємним примиренням. Я погано пам’ятаю ті часи, але, найімовірніше, у всьому виною були взаємні інтрижки та інша нісенітниця.

Але й мій вітчим не витримав. Коли я була десь у 8-9 класі, я пам’ятаю, вони по-тихому розлучилися. На той момент мене попередили, що так може бути, і я була готова.

І знову мама жила у моєї бабусі та її чоловіка. Тільки тепер уже зі мною. Це були не дуже радісні часи. Бабуся і дядько Артур були людьми досить важкими і вже давно перестали вдавати, що раді моїй матері. З одного боку, я їх розумію, але з іншого – іноді навіть мені, їхній онучці діставалася доза негативу.

Але за кілька років я поїхала до столиці, на навчання. А оскільки я вчилася добре, то для мене відкрилися деякі перспективи в майбутньому. Попрацювавши в Києві близько півроку (офіційно, адже я почала поєднувати навчання з роботою ще на другому курсі) на своїй фірмі, я отримала дуже привабливу пропозицію.

Закордон. Америка. Того ж вечора я передзвонила і погодилася. Так я провела у США цілих 10 років.

У своїх листах мама часто жалілася мені на те, що вона не має свого куточка в цьому світі. Винаймати квартиру не виходило, а жити в квартирі з бабусею було нестерпно. Через це вона розгубила старих знайомих і почалися проблеми з самопочуттям. Чи жарт, дорослій жінці бути на правах доньки, від якої вимагали виконання будь-яких, навіть найдурніших і надуманих «прохань».

Але роки йшли, і я непогано розвинула свою кар’єру. Того самого чоловіка, на жаль, знайти не вдалося, і я вирішила відвідати маму, відпочити, а заразом і презентувати їй свій подарунок. Купити будинок. Не столиця, звичайно, але все ж таки рідне місто.

Приїхала. З бабусею і дідом Артуром я майже не спілкувалася – вони віддали перевагу одній мовчазній вечері і просто попрощалися з мамою.

А ми з мамою гуляли, розмовляли, ділилися якимись жіночими чутками та всім іншим. Тепер вона жила у своєму будинку, щоправда, частково без меблів, а я в неї гостювала. На жаль, все це тривало близько місяця.

Так, невдовзі мама знову почала плакатися на життя. Як обставлений будинок, їй не подобалося. Подруги так і не з’явилися, незважаючи на те, що вона намагалася їх знайти. Вік не той. Піти в місті нема куди, робити нічого. Сумно все це. Залишилася тільки я, отже мені б краще більше часу проводити з нею.

Але особисто мої плани були іншими. Я хотіла розвіятися, погуляти з якимось цікавим українським чоловіком. Сходити в кілька кафе та ресторанів. Бюджет дозволяє. Але якось не склалося.

Чоловіки або були вже з обручками, або переїхали до столиці, або просто не цікавили мене. Виявляється, і таке буває. Сидіти з мамою перед телевізором я вже втомилася, і я просто не знала, куди себе подіти.

Ще через місяць зателефонували з роботи і нагадали мені, що час і честь знати. Я їхала у Польщу, бо вже Бориспіль не працював, і відлітала з полегшенням та легкою досадою.

Мама навіть не поїхала зі мною до аеропорту. Вона, навпаки, докоряла мені. “Всіх грошей не заробиш” і “ти кидаєш мене одну в такий час”. Отакі фрази я почула від неї перед виходом.

Що ж, так, мабуть, влаштована людина. Навіть позитивні зміни у її житті не завжди змінять її саму. Щось усередині назавжди залишиться тим самим. Але я не зобов’язана через це потерпати. Мені зараз не на часі повертатися в Україну, а мама зі мною категорично відмовилася поїхати.

Бувай, мамо. Я сподіваюся, що ми з тобою ще побачимось і ти будеш щаслива в цей момент. Я хочу в це вірити.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.