Моя мама все життя мріяла про доньку. Але перші два материнства принесли їй синів. Звісно, вона дуже любить моїх старших братів. Але після вирішального УЗД під час третього очікування дитини вона плакала від щастя. Майже всі 9 місяців мама вибирала для мене ім’я!
Вона хотіла назвати мене особливо, щоб я виділялася серед інших. Але вона зовсім не думала, як моє ім’я поєднуватиметься з по батькові та прізвищем. Уточню: мого батька звуть Іван, а прізвище у нас Бондаранко.
А тепер увага: моя мати назвала мене Дзвінкою.
Чесно кажучи, більше ніколи в житті я не чула, щоб так когось називали. У дитинстві батьки ласкаво звали мене Дзвіночком. Але вже в садку я зіткнулася з першими проблемами, які мені приготувало моє ім’я.
Діти не розуміли, що це за Дзвінка така і як взагалі мене називати. Тому ще зовсім маленькою дівчинкою я дізналася, що таке глузування однолітків.
Я почала закриватися у собі. А згодом просто стала не переносити своє ім’я. У школі ситуація стала ще погіршилася. На моє ім’я звертали увагу не лише однокласники, а й вчителі.
«До дошки піде Бондаренко Дзвінка Іванівна!» – слова, які я боялася почути кожного дня божого. Адже після них весь клас заливався веселим сміхом, а на обличчі вчителя розпливалася усмішка.
Пізніше я дізналася, що ім’я можна міняти. Але для цього мені потрібно було стати дорослою. Я мріяла про день, коли зможу вирішувати сама, як люди мене називатимуть. У підлітковому віці я почала сперечатися з батьками, особливо з мамою. Хотіла зрозуміти, чим вона керувалася, обравши таке дивне ім’я.
Але у відповідь чула одне й те саме: “Ти повинна дякувати нам за те, що ми з батьком подарували тобі життя! У тебе чудове ім’я, просто ти цього не розумієш. Подивися навколо: одні Маші, Соні, Каті та Насті. Невже тобі не хочеться бути особливою дівчинкою?”
Ні, не хочеться! І ніколи не хотілося. Я б багато віддала, щоб стати тією звичайнісінькою Софійкою чи Настею. Але я Дзвінка Іванівна, дівчина з нестерпним ім’ям.
Я сказала батькам, що поміняю ім’я, коли мені виповниться 18 років. Вони влаштували справжню сцену, сказали, що це погана прикмета, і я все життя буду нещасливою.
Ха, а хіба зараз я щаслива? Через своє ім’я я не можу ні з ким потоваришувати. Просто боюся, що мене вкотре почнуть висміювати. Цього року я вступаю до університету і хочу, щоб все було інакше.
Наприкінці літа я стану повнолітньою і закінчу почате. Мені так подобається ім’я Христина. Здається, Бондаренко Христина Іванівна звучить набагато краще, ніж Дзвінка. І благородно так!
Не хочеться ще раз конфлікту з батьками. Але я розумію, що маю зробити цей крок, щоб змінити своє життя, інакшого виходу не бачу.
І я, якщо чесно, вже звикла, що мене ніхто не підтримує. Значить, саме час приймати такі важливі рішення самотужки, ставати дорослою і самій відповідати за себе, свої вчинки і своє життя. Всім миру й дякую за увагу.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
