Моя мама, яка раніше пам’ятала напам’ять сотні поезій, тепер не може згадати, як тримати ложку або навіщо потрібні двері. Найстрашніше в цій ситуації те, що вона дивиться на мене з острахом, бачачи перед собою не рідного сина, а небезпечного незнайомця

Моя мама, яка раніше пам’ятала напам’ять сотні поезій, тепер не може згадати, як тримати ложку або навіщо потрібні двері. Найстрашніше в цій ситуації те, що вона дивиться на мене з острахом, бачачи перед собою не рідного сина, а небезпечного незнайомця.

Моя мама все життя працювала в бібліотеці. Вона була тією людиною, яка знала відповідь на будь-яке запитання, могла порадити книгу для душі та завжди виглядала бездоганно. Її виваженість, спокійний голос та вміння слухати робили її авторитетом для всіх знайомих. Я завжди пишалася нею, вважаючи її скелею, яку ніщо не здатне похитнути. Уляна, так звали мою маму, була втіленням мудрості. Саме тому перші тривожні сигнали я сприймала як звичайну втому.

Почалося все з того, що мама почала забувати прості речі. Вона могла поставити чайник і забути про нього, або ж кілька разів на день запитувати, коли я приїду в гості, хоча ми щойно про це поговорили.

— Мамо, ми ж тільки що обговорювали мої плани на вихідні, — лагідно зауважувала я під час телефонної розмови.

— Хіба? Мабуть, я просто замислилася про нові надходження у фонд, — відповідала вона своїм звичним, впевненим тоном.

Але згодом ситуація стала серйознішою. Одного разу мені зателефонували з місцевого магазину.

— Марко, доброго дня. Тут ваша мама намагається розрахуватися за продукти гудзиками. Вона стверджує, що це нова валюта. Підійдіть, будь ласка.

Це був момент, коли земля почала вислизати у мене з-під ніг. Я прибіг до магазину і побачив її — розгублену, з тремтячими руками, але з тією ж гордою поставою. Вона дивилася на продавчиню і не розуміла, чому та не бере її «гроші».

— Мамо, ходімо додому, я просто забув дати тобі гаманець, — збрехав я, щоб не дати їй відчути ніяковості перед сторонніми.

— Марку, синку, вони чомусь стали такі непривітні у цьому магазині, — тихо сказала вона, коли ми вийшли на вулицю.

Після цього випадку я почав помічати, що світ Уляни стає дедалі вужчим і дивнішим. Вона почала боятися власного відображення у дзеркалі, бо не впізнавала там себе. Їй здавалося, що в домі оселилася якась чужа жінка, яка повторює всі її рухи.

— Марку, виведи її звідси, — благала вона мене вечорами.

— Кого, мамо? Тут тільки ми з тобою.

— Ту жінку в коридорі. Вона постійно стежить за мною і мовчить.

Мені довелося завісити всі дзеркала в квартирі темною тканиною. Це допомогло на короткий час, але страхи не зникали, вони просто змінювали форму. Мама почала чути звуки, яких не існувало, і відчувати загрозу там, де був повний спокій.

Доглядати за нею ставало дедалі важче. Я розривався між роботою та домом, відчуваючи постійне виснаження. Моє життя перетворилося на нескінченний марафон турботи. Я найняв помічницю, але жодна жінка не затримувалася довше тижня.

— Марку, я більше не можу, — говорила чергова доглядальниця. — Вона посеред ночі збирає сумки і каже, що їй треба на роботу в бібліотеку, якої вже десять років не існує. Вона плаче і каже, що запізнюється на зустріч із батьком, якого не стало ще в моєму дитинстві.

Я розумів їх. Мама могла бути дуже впертою. Коли вона не отримувала того, що хотіла, вона починала сердитися, і це серце краяло мені душу. Моя лагідна мама перетворювалася на когось зовсім іншого.

Якось вона вирішила, що їй обов’язково потрібен папуга. Вона говорила про це цілими днями, згадуючи птаха, який нібито жив у неї в юності.

— Марку, він має бути зеленим і розмовляти моїм голосом, — наполягала вона.

Я знав, що птах у квартирі додасть лише клопоту, але надіявся, що це принесе їй хоча б краплю радості. Я приніс невелику клітку з хвилястим папужкою. Мама була щаслива лише перші кілька годин.

— Навіщо ти приніс це сюди? Він занадто голосно мовчить, — сказала вона наступного ранку, повністю забувши про своє прохання.

Бували дні, коли вона поводилася так, ніби ми знову в моєму дитинстві. Вона намагалася «годувати» мене іграшковим посудом або розповідала казки, які колись читала мені перед сном. У такі моменти я відчував неймовірну ніжність і водночас величезний біль. Моя велика, сильна мама стала маленькою дівчинкою, запертою в тілі старої жінки.

— Мамо, хочеш чаю? — запитував я.

— Так, Марку, тільки додай туди більше сонця, сьогодні так похмуро.

Вона почала губитися в часі. Іноді вона думала, що зараз зима, хоча за вікном буяв травень. Вона одягала найтепліше пальто і намагалася вийти на вулицю, щоб «почистити сніг».

Я був змушений встановити спеціальні замки на двері, щоб вона не змогла вийти самостійно. Це викликало у неї нові напади тривоги. Вона відчувала себе замкненою, хоча я лише намагався її вберегти.

— Ти тримаєш мене тут, як книгу, яку ніхто не читає, — сказала вона одного разу, і ці слова назавжди вкарбувалися в мою пам’ять.

З часом мама перестала цікавитися їжею. Вона могла годинами сидіти біля вікна, дивлячись у порожнечу. Спілкування ставало майже неможливим. Вона забувала слова, плутала назви предметів. Ложка ставала «тією штукою для рота», а телевізор — «галасливим вікном».

Фахівці казали мені, що це незворотний процес. Що клітини пам’яті просто згасають одна за одною, залишаючи лише порожні полиці там, де раніше були цілі томи спогадів. Я слухав їх, кивав, але в глибині душі продовжував чекати на диво. Я сподівався, що одного ранку вона прокинеться і скаже: Марку, приготуй мені каву, я сьогодні маю багато справ.

Але дива не сталося. Останні роки були найважчими. Я майже не спав, прислухаючись до кожного її руху в сусідній кімнаті. Я перестав бачитися з друзями, моє особисте життя просто припинило існування. Весь мій світ звузився до розмірів нашої квартири та потреб Уляни.

Були миті, коли я відчував таку сильну втому, що хотілося просто кричати. А потім я дивився на її маленькі, беззахисні руки, і мені ставало соромно за свою слабкість. Вона ж колись так само не спала над моєю колискою, так само терпіла мої дитячі примхи і страхи.

— Марку, хто ти? — запитала вона одного дня, дивлячись мені прямо в очі.

Це було найважче запитання в моєму житті. Вона забула моє обличчя. Вона забула, що я її син.

— Я просто людина, яка тебе дуже любить, — відповів я, стримуючи сльози.

— Це добре, — прошепотіла вона. — Любов — це єдине, що не потребує назви.

Так тривало майже десять років. Десять років боротьби з невидимим ворогом, який по шматочку забирав мою маму. А потім одного тихого вечора її просто не стало. Вона пішла уві сні, з легким напівусміхом на обличчі, ніби нарешті знайшла ту саму книгу, яку так довго шукала.

Після того, як її не стало, у квартирі запанувала тиша, від якої дзвеніло у вухах. Я ходив по кімнатах, відкривав завішені дзеркала, знімав додаткові замки, але не відчував полегшення. Замість нього прийшло величезне спустошення.

Я постійно думаю: чи все я зробив правильно? Чи достатньо я був терплячим? Можливо, треба було частіше її обіймати, навіть коли вона мене не впізнавала? Чи чула вона мої слова любові крізь туман, у якому жила останні роки?

Це почуття провини тепер мій постійний супутник. Кажуть, час лікує, але поки що він лише підкреслює порожнечу. Старість буває різною, і часом вона забирає людину задовго до того, як зупиняється серце.

Тепер я часто заходжу до тієї самої бібліотеки, де вона працювала. Я дивлюся на книжкові полиці і відчуваю її присутність. Вона залишилася в кожній сторінці, в кожному доброму вчинку, який встигла зробити до того, як темрява почала забирати її пам’ять.

Чи стикалися ви з подібними випробуваннями у своїх родинах? Як ви знаходили сили продовжувати піклуватися про близьких, коли вони вже не могли відповісти вам взаємністю? Поділіться своїми думками або історіями у коментарях, для нас це неймовірно важливо — знати, що ми не самотні у своєму болі. І якщо ця історія відгукнулася у вашому серці, будь ласка, поставте свою вподобайку, щоб її змогло прочитати якнайбільше людей. Це дійсно має велике значення.

You cannot copy content of this page