Моя найкраща подруга нещодавно вийшла заміж. Я була свідком нареченої. Я в шоці. Не можу зрозуміти подругу, яка не покликала на власне весілля рідних батьків…
Ми з Жанною подруги з першого класу. Виросли в одному селищі. Все життя йдемо разом. Після школи вчимося в універі. Майбутні економісти. Я добре знаю Жаннину сім’ю. У неї є старша сестра Ліда. Вона набагато старша від Жанни. Років на п’ятнадцять. Живе в Фінляндії, приїжджає на Батькувщину рідко.
Сестрі-нареченій в якості подарунка прислала грошей, на весілля не приїхала. Але мова не про це, а про сім’ю. Більше у Жанни, крім батьків, близьких родичів немає.
Батько Жанни, дядя Коля, – класний дядько. Добрий такий, чуйний. Дуже любить дітей. Коли ми були маленькими, він завжди з нами возився. Батьки не пускали нас самих влітку купатися на ставок, і, ясна річ, самі туди не ходили. Нас завжди виручав дядько Микола. Збере нас усіх – і поведе на ставок. Ми купаємося. А він сидить на березі і стежить, щоб ми не запливали на глибину – піклується про нашу безпеку. Потім збере всіх, перерахує і дає команду: «По домівках кроком руш!» Ми, всі дітлахи з нашої вулиці, його просто обожнювали.
Він ходив з нами по ягоди і гриби, взимку допомагав заливати водою крижану гірку, був нашим вірним другом. Ми не помічали, що він іноді заїкається. І ніхто ніколи його за це заїкання не дражнив.
Буває, особливо в селі, людей з будь-якими фізичними вадами дражнять. А дядька Колю ні дітвора, ні дорослі не обзивали «заїкою». Дядько Микола все життя пропрацював лісником і до сих пір працює в лісі.
Кожну ялинку в лісі знає, кожну берізку. Коли ми стали старші, він приходив до нас в школу і розповідав про ліс, вчив любити і берегти природу. Ось такий у Жанни тато.
Мама Жені, тітка Рая, теж дуже хороша жінка. Чуйна і добра. Вона працює листоношею. Кожен день їздить до районного центру. Забирає там пошту, а потім розносить її по селу. Всі пенсіонери її обожнюють. Вона для них – світло у віконці. І пенсію принесе, і комуналку оплатить. А раніше, розповідають, коли не було стільникового зв’язку, до неї все ходили дзвонити. У них в будинку був телефон, бо тітка Рая працівник пошти, і всі йшли до них дзвонити, якщо щось траплялося. Ніколи нікому відмови не було, у скільки б хто не прийшов – хоч опівночі, хоч під ранок. Чудова жінка тітка Рая. Про таких батьків, як у Жанни, деякі просто мріють.
А як вони люблять Жанну – це окрема історія.
Жанка – пізня дитина. Коли вона народилася, її батьки були найщасливішими на світі. І досі дуже люблять доньку, готові все для неї зробити. Собі в усьому відмовлять, аби їй принести радість. Все, що Жанна не попросить, куплять і зроблять.
Жанна це прекрасно знає и користується любов’ю батьків сповна. У неї завжди були найкращі сукні и туфлі, кращі джинси, кращий телефон, все – краще. Зараз і сестра їй допомагає фінансово, висилає гроші на навчання.
Напевно, хтось скаже, что я заздрю. Ні, анітрохи. У мене тато не остання людина в районі, мені не важко купити собі те ж саме, що і в подруги, і навіть краще. Та ми ніколи не сперичалися з нею, не хвалилися одна перед одною статками.
Мова зараз не про це. Я не про багатство хочу розповісти, а про моральні цінності життя…
Отже, про весілля. Про те, що мене шокувало. Жанка вийшла заміж за інтелігента в п’ятому поколінні, за внука нашого декана. Хлопчик перспективний. Напевно, ніхто з його родини не хотів йому такої пари, йому готували інше майбутнє. Але хлопчик взяв і закохався в Жанну. По вуха. Його відмовляли, але він ні в яку: або Жанна, або йду з дому і нікого з вас не знаю. Коротше, дотиснув. Батьки і дід-професор здалися. Минулого тижня відгуляли весілля. Якщо не брати до уваги молодь, це буо не весілля, а якийсь консиліум або засідання наукової ради. Велика частина запрошених – професора і кандидати наук нашого університету.
Але я не про них, тут все зрозуміло.
Справа в іншому. Уявляєте, Жанна не запросила на весілля рідних батьків.
Вчора я її запитала: «Жан, а де дядь Коля з тіткою Раєю? Вони запізнюються?”
І знаєте, що вона мені відповіла? Вона сухо сказала: «Їх не буде». Я спочатку не повірила, думала, що дівчина жартує. А після реєстрації зрозуміла – не жартує.
У ресторані в ролі посаджених матері і батька сиділи біля Жанни двоюрідна тітка нареченої Глафіра Петрівна і її чоловік Аристарх Олегович. Обоє – колишні працівники якогось обкому, я навіть не знаю, що це таке. Але, мабуть, в минулому це було щось авторитетне.
За фізіономіями старої Глафіри і старого зануди Аристарха було зрозуміло: вони не з простих. Коли закінчилася офіційна частина весілля, я все ж дізналася, чому немає батьків нареченої. Уявляєте, Жанка їх просто не запросила. Сказала їм, що весілля не буде, а буде проста реєстрація і недорога молодіжна вечірка.
Коротше, обдурила батьків. Я сказала їй:
– Жанно, це жорстоко з твого боку. Вони тебе так сильно люблять. Вони б багато віддали, щоб бачити тебе зараз.
Вона незворушно відповіла:
– Ось вони це “багато” і віддали – не ганьблять мене зараз своєю присутністю. Не заїкаються і не «чавкають». А ти сама не бачиш, що тут за контингент зібрався? Як би я їх, селюків, сюди запросила? Ти уявляєш себе на моєму місці?
Я не відповіла, я все зрозуміла. Дядьку Миколо, тітко Раю, вибачте ви нас, будь ласка…
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з відкритих джерел, misterg.com.ua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
