Моя найкраща подруга вийшла заміж за поляка, Тому ми на декілька днів поїхали до них в гості. Ні я, ні Ростик в цій країні ще не були. А коли, як не тепер? Дітей поки нема. Та після приїзду в Україну, дома нас чекав сюрприз. Зайти в квартиру, в якій ми прожили разом зі свекрухою три роки, ми не змогли – змінені замки. Ростик зателефонував мамі, та слухавку взяла сестра Карина.
***
– Все, любі мої. Закінчилася халява. Далі самі якось давайте собі раду. Речі ваші у тітки Валі в четвертій квартирі. Забирайте і щоб духу вашого тут не було. Мама додому не повернеться, у мене жити буде. Все, чао-какао!
Так ми з’їхали з квартири, в якій прожили три роки. Ми з Ростиком зробили там ремонт, оновили меблі, відмили все. Завжди платили комунальні послуги, готували, купували продукти.
Самі винні, що повелися на умовляння жити разом з мамою Ростика. І жили досить нормально: не лаялися, ладнали, побутових конфліктів не було.
Навіть навпаки, все ідеально було. Так що ситуація викликала купу питань, відповіді на які ми так і не дочекалися.
Гаразд, що поробиш, речі забрали, дечого не дорахувавшись. Тітка Валя здивовано розвела руками:
– Карина приходила, з якимось мутним типом. Не знаю, що вона наспівала, але твоя мати така зла була. Ти не переймайся, дивись, і відтане! – вона співчутливо кивнула Ростику.
Помилилася тітка Валя: не відтанула.
Ми у подруги кілька днів прожили, потім квартиру взяли в оренду. Через пів року в свою в’їхали, взявши іпотеку. Причини демаршу нам так ніхто не спромігся пояснити. Мабуть, не гідні.
Чотири роки минуло. Ми не нав’язувалися, і ніхто з сім’ї чоловіка теж з нами зв’язатися не намагався. Взагалі ніяких контактів не було, навіть телефонних дзвінків в дні народження.
А тут, на початку весни, вони з’явилися. Їм знадобився дозвіл чоловіка на продаж квартири, з якої нас так безцеремонно виставили. Точніше – його добровільна виписка: він відмовився від участі в приватизації, тому мав повне право там проживати, навіть якщо квартира буде продана.
Чоловік не став робити “бучу”. Виписався, прописався у нас. Подяки так і не дочекався. Що не дивно: усім Карина рулювала, мати навіть носа не показала.
Всі навперебій радять, що нам треба було почати: двері ламати, адже Ростик там прописаний був; заяву в поліцію про крадіжку писати; вкладені гроші назад вимагати; виписатися чоловікові на оплатній основі. А навіщо? Щоб потім нас все життя в “зубах носили?”
А як ще назвати таких людей? Мовчки, за спиною, ні слова не сказавши. Чому не можна було нормально поступити? Поговорити? Ми б з’їхали, без проблем.
І нам так добре зараз. Ми нікому нічого не винні. Нікому не зобов’язані допомагати. Живемо собі тихо-мирно, нікого не утримуємо. Краса. Але той вчинок матері чоловіка ніяк в голові не вкладається: що сталося? Звідки такі зміни?
Може і права була тітка Валя: Карина тоді постаралася? Три роки свекруха мене донечкою кликала, раділа за нас. А потім як відрізало: до дочки поїхала, замки змінила, і все тишком-нишком. Так я її більше і не бачила. І не хочеться, чомусь.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
