Моя невістка заборонила онукам відвідувати мене. Разом із їхнім сміхом вона позбавила мене сенсу повсякденного життя.
З моєю невісткою Богданкою ніколи не було легко. Вона перфекціоністка, стримана в емоціях: дитячі порції зважує до грама, спати кладе о 20:00, мультфільми дозує таймером на 10 хвилин. А я – просто дозволяю Світланці та Данилкові бути дітьми: печемо печиво, стрибаємо по ліжку, читаємо «Пригоди Коника-стрибуна» під ковдрою, і частуємося домашнім зефіром.
Мій син Василь каже, що це «дух дитинства», але його дружина бачить у цьому хаос. Саме хаос, який раптом став забороною на наші зустрічі… і тоді почалося найболючіше.
Мені шістдесят два, за плечима сорок років роботи вчителькою початкових класів у Львові. Я завжди вважала себе терплячою, бо немає кращої практики, ніж щодня пояснювати абетку трьом десяткам шибеників.
Коли вийшла на пенсію, боялася, що без дітей затихне серце, та раптом у життя увірвалися онуки: Світланка (6) і Данилко (4). Я ворушилася, як бджілка: вигадувала квести, шила для ляльок одяг, купила на базарі за 1 500 грн стареньке укулеле – аби співати з ними «Ой у лузі червона калина». Та радість тривала рівно до минулої суботи, коли Богданка зателефонувала.
– Пані Любо, дітям погано, – процідила вона. – У Світлани живіт крутить від ваших солодощів, а Данилко заснув о пів на першу. Я втомилася після кожного вашого «сімейного дня» лікувати наслідки.
– Ми лише пили какао і дивилися «Чіпа й Дейла», – остовпіла я. – Діти сміялися, було так добре!
– Дисципліна – це любов, а ви їх розхитуєте, – відрізала вона. – Поки що вони до вас не їздитимуть. Треба паузу.
Клацання слухавки пролунав, наче замок, що зачинив моє серце. Я подзвонила Василеві.
– Тату, ти на її боці?
– Мамо, я між двох вогнів. Ти даруєш дітям цілу веселку, та після цього нам важко вернути їх у звичний ритм.
– Тобто я винна, що їм весело?
– Просто спробуй трошки менше цукру й більше правил, гаразд?
Я поклала слухавку й отетеріла. На полиці стояли дві барвисті чашки: з лелеками й козацькою чайкою. Вони чекали своїх маленьких власників, але квартира стала тхнути порожнечею. Чи справді я «роблю щось погане своїм онукам? Чи, може, захищаю їхнє дитинство від сухих таблиць калорій?
У вівторок я зустріла сусідку пані Орися. Вона вигулювала сиваво-рудого котика.
– Любо, чого така змарніла?
Вилила їй усе, не стримуючись.
– Знаєш, – сказала Орися, поправляючи хустку, – інколи любов – це теж окремі «ні». Аби дати своє «так» у правильний час.
– Ти натякаєш, що я маю перебудуватися?
– Можеш зробити краще: показати, що чуєш Богданку. Запроси її на чай без дітей, поговори спокійно.
Думка здалася мені божевільною й одночас правильною. У четвер я купила у кондитера морквяний кейк без цукру, заварила трав’яний чай із м’ятою, позичила в онлайн-бібліотеці книгу «Діти і цукор: міфи та факти». Набрала Богданку:
– Заходь у суботу, посмакуємо і спокійно обговоримо правила, щоб Світланка і Данилко могли знову бачитися зі мною.
Вона погодилася, але її «гаразд» було сухе, наче сухар.
У суботу я ретельно випрасувала скатертину, виставила на стіл дерев’яні іграшки, які майструвала колись із учнями. О двох тривожно задзвонив домофон. Богданка з’явилася без макіяжу, з екосумкою через плече.
– Сідай, доню, чай гарячий.
Вона спершу мовчала, відкушуючи мінімалістичний торт.
– Смачно, – визнала нарешті. – Хоча я скептично ставлюся до моркви в десертах.
Я засміялася:
– Ще вчора я скептично ставилася до твого «режиму», а сьогодні читаю наукові статті.
Вона здивовано підняла брів.
– Василева мама змінюється?
– Я не хочу воювати. Хочу бачити ваших дітей. – Я подала їй список ігор, які знайшла: настільні «Угадай професію», аплікації з фетру, садіння мікрозелені.
– Жодного цукру?
– Три зефірки після обіду. Я домовилася з собою.
У Богданки зм’якнули очі.
– Гаразд. Спробуємо.
Тиждень минув без дзвінків. Я сто разів перебрала в голові: чи зрозуміла вона мої намири? У неділю о 11:00 брязнув сердечко дзвоника. Я відчинила і побачила Василя з Данилком, який притискав до грудей листівку:
– Бабусю, це тобі!
На листівці кривими літерами: «Люблю тебе такусінькою», намальоване сонце в окулярах.
– Ми тільки на годину, – попередив Василь. – Богданка склала «safe-list»: фрукти, логічні іграші, анімація до п’яти хвилин.
– Домовилися.
Ми склали пазл із зображенням Карпат. Світланка уперто збирала вершини, Данилко «стриг полонину» ножицями з паперу. – А можна зефірку?
– Можна, але одну і після фрукта, – нагадала я.
Діти кивнули, наче це був давній ритуал. Після фруктів ми робили «черв’ячка» з пластиліну й слухали аудіоказки. Час пролетів.
Коли Василь забрав дітей, я була втомлена – не цукор, а сотня правил! Та веселі очі онуків знімали всю втому.
Увечері прийшло повідомлення.
«Дякую за фото дітей у вишиванках. Світлана хотіла залишити зебру-зефірку на потім. Данилко всім розказує про «мікрокосмос» з крес-салату. Схоже, ідея спрацювала».
Підпис: Богданка.
Я усміхнулася так широко, що заболіли щоки. Це ще не мир, але дорога до нього.
Щоб не втратити темп, я склала план «бабусиних субот»:
Ранкова прогулянка парком із «полюванням» на форми хмар.
Майстер-клас із виготовлення листівок солдатам: кожна лише з п’ятьма наліпками цукерок.
Обід – вареники з сиром і кропом, дозволена «цукрова» пічка – одна маршмелоу на чашку какао.
Година тихого читання.
Телефонний дзвінок мамі – звіт.
Купила на ринку за 900 грн дитячий батутик, та спершу написала Богданці:
«Батут висотою 30 см, з сіткою, сертифікат UA-Safe. Чи можна?»
Відповідь прийшла одразу:
«Можна. Головне – шолом і 5 хв підряд стрибків, потім перерва».
Я відчула легкість: ми навчилися торгуватися любов’ю, не скидаючи її цінність.
Однак черговий конфлікт наближався, як грозова хмара. На день міста я записала дітей у «Кулінарну школу крамаря Яроша»: пекти медове печиво у формі левів. Майстер-клас коштував 600 грн з дитини, але я сплатила завчасно. Богданка про цукор не знала.
– Мамо, там 200 г меду на порцію! – роздратовано прошепотіла вона, коли дізналася.
– Мед – не рафінад, – спробувала жартувати я.
– Принцип той самий.
Довіра повисла в повітрі. Уночі я малювала в зошиті стрілки: «мої бажання» → «її правила» → «здоров’я дітей». Прокинулася о 5-й із ясною думкою: поставити себе на її місце. За сніданком написала лист Богданці:
«Ти бережеш їх краще, ніж я колись берегла Василя. Я вчуся. Давай складемо спільний графік святкових ласощів – раз на місяць, список інгредієнтів надсилатиму наперед».
Відповіла коротко: «Згодна».
Минав жовтень. Наші «бабусині суботи» стали системою: я водила дітей до парку Знесіння, де ми фотографували листя для гербарію. Данилко збирав каштанові «гармати», Світланка шепотіла деревам вірші Шевченка, я їх вчила. Кожен фрукт я вимірювала кухонними вагами, щоб не вийти за рамки «цукрового бюджету». Богданка до деталей не присікалася, а коли діти поверталися, писала:
«Видно, вони задоволені й не перевтомлені. Дякую».
Довідка від матері – найкраща оцінка.
На Михайла, 6 листопада, Василь привіз дітей о сьомій ранку. Богданка залишилася вдома готувати гусячі ніжки до свята.
– У тата сьогодні вихідний, – радів Данилко.
Василь підморгнув:
– Мамо, я теж трохи скучив за твоїми варениками, як у дитинстві.
– О н-ні, вареники з вишнями – бомба уповільненої дії, – загарчав я жартома.
– Може, вареники на пару?
Ми засміялися, і мене пронизало: скільки щастя в простих угодах!
Після обіду Світланка винесла з шафи укулеле.
– Співатимемо на виставі в садочку. Бабцю, зіграй!
Ми заспівали «Несе Галя воду». Данилко стукав ложками по каструлі, Світланка вела мелодію, а Василь підтримував басом. Я побачила в очах сина ті самі вогники, що тримали й його, коли йому було п’ять. «Дякую, мамо», – сказав він тихо.
Проте жодна зміна не буває лише солодкою. У грудні Богданка виграла міський грант «Еко-батьки» і почала знімати відеоблог про здорові перекуси. Вона просила, щоб я тримала дітей у кадрі. Перший ефір пішов гладко, у другому я несвідомо жартонула:
– Ну що, а часом і бабусині налисники можна – з домашнім варенням!
Коментарі в чаті «забили» сторінку: «Як можна, там ж цукор!»
Богданка закусила губу, після трансляції промовила:
– Мамо Любо, це ще не найгірше, але будь уважнішою.
– Ніколи не думала, що налисники стануть полем битви.
Вона посміхнулася:
– Ми з тобою команда, пам’ятай.
Я зрозуміла: команда – коли кожен грає свою позицію.
Напередодні Різдва ми з Василем і Богданкою вперше сіли вчотирьох складати «угоду про свята». На аркуші А3 написали маркером:
Традиційна кутя – без рафінованого цукру, солодимо медом.
Один фільм на день до 40 хвилин.
Гарячий шоколад після прогулянки Семенівкою, але лише 1 чашка.
Сон о 21:00.
Трохи хаосу дозволено у вечір колядування.
Підписали всі четверо, навіть Світланка вивела рухливе «Св». Я зберегла угоду в рамці – як пам’ять, що любов інколи має фору у формі правил.
Різдво минуло тихо та смачно. Діти колядували сусідам, збираючи горіхи і 1-гривневі монетки. Повернулися щасливі, заснули до дев’ятої з плюшевими ікебанами горіхів на подушках. Богданка поговорила зі мною на кухні, допиваючи трав’яний чай:
– Мені було не легко відпустити контроль. Ти дала місце моїм страхам. Дякую.
Я посміхнулася:
– А ти моїм мріям – бачити їх частіше.
Ми пригубили чай, і мені здалося, наче у вікно зазирнула зоря довіри.
Минуло пів року. Учора Світланка подзвонила мені по відео:
– Бабусю, у нас у школі проект «Скриня роду». Можеш розповісти, як у тебе минало дитинство у Стрию?
Я розгорнула старі світлини, показала їй чорно-білу краватку з-під форми та першу грамоту «За колекцію гербарію». Дівчинка слухала з розкритим ротиком.
Увечері написала Богданці:
«Світланка – золото. Вдячна, що дозволила поспілкуватися».
Відповідь прийшла майже миттєво:
«Ти для неї найкращий провідник у минуле. Без тебе ця скриня була б порожня».
Я закрила планшет і зрозуміла: я припинила боротися за місце в житті онуків. Я просто є там, де мене чекають. У межах правил, але з серцем без меж.
Друзі, скажіть відверто:
– Чи знати міру в балуванні – це зрада дитинства чи тільки нова форма турботи?
– Як ви знаходите баланс між геніальним бабусиним хаосом і батьківською дисципліною?
– Може, «дозована радість» краще запам’ятовується, ніж феєрверк без правил?
– А що ви пам’ятаєте зі своїх відвідин у бабусі: правила чи смак тих-самих вареників?
Чекаю на ваші історії й секрети, бо вірю: у любові до дітей і онуків ми завжди вчимося одне в одного.
