Моя подруга Олена пишалася своїм заможним чоловіком. У мене не вистачило духу сказати їй, що я знаю його таємницю

Моя подруга Олена пишалася своїм заможним чоловіком. У мене не вистачило духу сказати їй, що я знаю його таємницю.

– Я щойно вийшла заміж! — радісно вигукнула вона, показуючи мені золоту каблучку з діамантом, що виблискував, наче маленька зірка. — Антон — бізнесмен, уявляєш? Він, звісно, багато працює, але заробляє так, що ми можемо собі дозволити все, про що я тільки мріяла. Новий будинок у передмісті, подорожі, дорогі ресторани!

Її слова гуділи в моїй голові, коли я згадувала, як усе почалося. Моя робота в п’ятизірковому готелі в центрі Києва з’явилася несподівано, наче подарунок долі. Я випадково зустріла давнього знайомого мого батька, пана Олега, який був менеджером готелю “Золотий Фенікс”. Йому потрібна була офіціантка з досвідом, а я, пропрацювавши у кількох київських кафе ще зі студентських років і вільно розмовляючи англійською, ідеально підійшла. Пан Олег найняв мене без зайвих розмов.

Ресторан готелю вражав розкішшю: білосніжні скатертини, кришталеві келихи, вишукані букети на столах. У будні тут було спокійно, а справжній рух починався у вихідні, коли заможні гості заповнювали зал. Я любила цю роботу — вона давала мені відчуття стабільності й можливість спостерігати за людьми, які здавалися персонажами з іншого світу.

Того осіннього вечора я розставляла квіти на столах, коли до ресторану зайшов високий чоловік у дорогому костюмі. Темне волосся, впевнена хода, легка посмішка — Антон. Поруч із ним була струнка білявка в елегантному пальто. Вони виглядали як пара, але їхня розмова за столом здавалася напруженою. Я підійшла, простягнула меню, а він, глянувши на мене, ледь помітно підморгнув. “Який нахаба”, — подумала я, але не могла не визнати, що він мав певний шарм.

— Смачного, — сказала я, поставивши перед ними тарілки з лобстерами. Антон замовив найдорожче з меню, ніби демонструючи свою щедрість. Білявка, здається, була не в захваті від його флірту, але мовчала.

— Шкода, що я не зустріла такого, — зітхнула моя колега Юля, коли ми стояли біля барної стійки. Вона завжди помічала все, що відбувалося в залі.

Коли пара пішла, я бачила, як вони сіли в чорний позашляховик на парковці. Вони затрималися там надовго, і Юля, звісно, не втрималася від коментаря:

— Бачила? Вони там, мабуть, миряться після своєї суперечки, — вона хитро посміхнулася.

— Юлю, це п’ятизірковий готель, а не твій улюблений серіал! — пожартувала я. — Не витріщайся, бо ще гості помітять.

Через тиждень Антон повернувся. Але цього разу не з білявкою, а з яскравою брюнеткою в сукні, що підкреслювала кожен вигин. Вони сміялися. Юля, стоячи біля стійки, лише цокнула язиком:

— Оце так! Наш красунчик міняє супутниць, як сорочки.

— Мабуть, він просто любить різноманітність, — пожартувала я, хоча в душі відчувала легку огиду. Антон знову підморгнув мені, коли я подавала десерт, і я відчула, як брюнетка кинула на мене гострий погляд.

— Не могла б ти не посміхатися кожному, хто тобі підморгує? — прошипіла вона, коли Антон відійшов до стійки.

Я лише знизала плечима й відійшла. Не моя справа встрявати в їхні розбірки. Але коли Антон забронював люкс із видом на Дніпро, замовивши “червоненьке” й десерт у номер, я почула, як Юля шепоче іншому офіціанту, Сашкові:

— Б’юся об заклад, вдома на нього чекає дружина, яка й не здогадується про ці пригоди.

— Та ну, він не схожий на одруженого. Скоріше на такого, що боїться серйозних стосунків, — відповіла я.

— Хочеш парі? Сто гривень, що він чийсь чоловік! — запропонував Сашко, але я відмовилася. Я не любила дивних суперечок.

Минуло ще кілька тижнів, і одного вечора, коли я чекала на автобус після зміни, біля мене зупинилася срібляста автівка. З неї вийшла Олена — моя стара знайома зі школи. Ми не були близькими подругами, але колись разом готувалися до випускних іспитів. Вона радісно помахала мені рукою.

— Марто, це ти? Невже не впізнаєш? — засміялася вона.

— Олено, привіт! — я змусила себе посміхнутися, хоча втома після зміни давалася взнаки.

— Сідай, підвезу! — наполягла вона, і я, не бажаючи сперечатися, погодилася.

В машині Олена одразу почала розповідати про своє життя. Вона щойно вийшла заміж за Антона — успішного бізнесмена, який, за її словами, був ідеальним чоловіком. Вона показала каблучку, розповідала про їхню нову квартиру на Печерську, подорожі до Мальдів і плани на зимовий відпочинок у Буковелі. Я слухала, киваючи, але думки гуділи: “Невже це той самий Антон?”

— А ти чим займаєшся? — нарешті запитала вона, хоча її тон видавав, що відповідь її мало цікавить.

— Працюю в готелі, офіціанткою, — коротко відповіла я, не вдаючись у деталі.

— О, це ж так цікаво! — сказала вона, але я відчула в її голосі нотку зверхності. Ми попрощалися біля мого будинку, і я з полегшенням видихнула, сподіваючись, що більше не перетнемося.

Але доля мала інші плани. Через кілька днів Олена з’явилася в ресторані. І не одна — з Антоном. Вона помітила мене, радісно вигукнула моє ім’я й покликала до їхнього столика.

— Марто, це Антон, мій чоловік! — гордо сказала вона, а він, як завжди, підморгнув мені. Я відчула, як шлунок стиснувся. — Який збіг, правда?

— Так, неймовірно, — відповіла я, намагаючись зберегти професійну посмішку.

Антон поводився так, ніби вперше мене бачив, але я помітила, як він обережно поглядає на Олену, ніби перевіряючи, чи не запідозрила вона чогось. Я подала їм меню й відійшла, відчуваючи, як серце калатає. “Як він може так спокійно сидіти тут зі своєю дружиною після всіх тих жінок?” — думала я.

Того вечора я розповіла про все Юлі. Вона округлила очі:

— Тобто це його дружина? А він тягне сюди всіх своїх подружок? Оце нахаба!

— Може, сказати Олені? — задумливо запитала я.

— Ти що, хочеш втратити роботу? Це не наша справа, Марто. Хай самі розбираються, — відрізала Юля.

Я погодилася, але в душі не могла позбутися відчуття несправедливості. Олена, попри свою зверхність, здавалася щиро закоханою. Вона не заслуговувала на таке.

Наступного тижня я випадково почула розмову Антона по телефону, коли прибирала сусідній столик. Він домовлявся про зустріч із кимось у готелі, і тон його голосу не залишав сумнівів, що це не ділова зустріч. Я згадала слова Олени про їхню ідеальну сім’ю й відчула укол совісті. Але що я могла зробити?

Одного дня до ресторану завітала поважна пані — Наталія Петрівна, свекруха Олени. Вона була вбрана стримано, але дорого, і попросила мене провести її до столика Антона. Я здивувалася, адже не знала, що вона тут. Наталія Петрівна привітно посміхнулася мені:

— Марто, ви ж із Оленою знайомі, правда? Вона розповідала, що ви разом навчалися.

— Так, Наталіє Петрівно, ми зі школи знайомі, — відповіла я, відчуваючи, як напруга зростає.

Вона сіла за столик і почала розпитувати про роботу, про готель, але я відчувала, що вона щось недоговорює. Її погляд був уважним, майже пронизливим. Нарешті вона тихо сказала:

— Марто, ви ж бачите, хто сюди приходить. Скажіть, Антон часто тут буває?

Я застигла. Що я могла сказати? Правду? Чи прикрити його, щоб не вплутуватися? Я пробурмотіла щось невиразне й швидко відійшла, пославшись на справи. Але її слова не давали мені спокою.

Минуло ще кілька тижнів. Антон продовжував з’являтися в готелі з різними жінками, а Олена, здається, нічого не підозрювала. Одного разу я побачила, як вона постить у соцмережах фото з Антоном із чергової подорожі, підписуючи: “Найкращий чоловік у світі”. Я відчула, як у горлі застряг клубок.

Що б ви зробили на моєму місці? Сказали б Олені правду, ризикуючи вплутатися в чужі проблеми, чи мовчали б, щоб не псувати їй ілюзію щастя?

You cannot copy content of this page