Моя рідна сестра оформила на себе все – хату, землю, навіть наш старий тракторець. Без мого відома. Без жодного слова. А я ж десять років жив біля мами, тягнув господарство, ночами бігав по ліки, лагодив дах і клав плитку в кухні. Я думав, після її відходу ми чесно все поділимо. А виявилось – я чужий у домі, який будував своїми руками. Сестра сказала, що мама сама вирішила так. А я не вірю. Бо де була та мама, коли мене викреслювали?
Я не розумів, як це сталося. Усе було як завжди — я приходив, допомагав, навідувався, дзвонив. А потім дізнався, що моя Валентина вже все оформила. І без мене.
Вона — моя рідна сестра. Ми разом виросли в нашому старенькому будинку в селі під Теребовлею. Після відходу у вічність батька я взяв на себе клопоти по господарству, бо мама постаріла раптово — ніби хтось вимкнув у ній вогонь. Валя тоді жила в Тернополі, мала роботу, дітей. І, чесно кажучи, не особливо рвалася приїжджати.
Але тепер — усе її. Земля, хата, навіть тракторець, що ми разом купляли з батьком ще тоді, як був молодим. Вона сказала — це мама їй переписала. Я розгубився. Як переписала? Коли? Чому мені нічого не сказали?
– Борисе, мамі так було спокійніше. – спокійно мовила Валентина, коли я приїхав до хати після похорону.
– Тобто як? А я? Я десять років тут усе тягнув. Де був твій спокій, коли мама мене будила серед ночі, бо боялася, що хтось до хати лізе?
Вона мовчала. Стояла біля кухонного столу, як чужа. Не сестра, а бухгалтер.
– Мама сказала, що ти сильний. Що ти справишся. А я жінка, мені важче, – додала вона після паузи. – І діти в мене. Розумієш?
Я сів на ослін. У середині защеміло. Все життя я був тут. Від першого цвяха у воротах, до останнього яблука в погребі.
– А чого ж ти не сказала мені раніше? – спитав я тихо.
– Бо ти би зробив драму.
– А ти не зробила? Взяти й усе оформити, поки я спину гну в полі – це не драма?
Вона знизала плечима.
– Це мій дім тепер. Але ти можеш приходити. На свята. Якщо хочеш, звісно.
І в той момент я зрозумів: вона справді не вважає, що щось не так. У її очах – я просто родич, далекий і безправний. Той, що “просто допомагав”.
Я пішов до сусіда Миколи. Він був нашому батькові як брат.
– Ти знав? – спитав я, дивлячись йому в очі.
– Знав. Мені було ніяково казати. Але твоя мама попросила мовчати. Сказала, що ти все одно не образишся. Що ти мужчина, а Валя сама.
– І ти просто мовчав?
– Я боявся щось зіпсувати…
Боявся? А хтось боявся мене зрадити?
Я згадав, як ми з мамою садили картоплю. Як я привіз їй новий бойлер. Як ночами чистив сніг, аби вона не впала. А вона тим часом… готувала документи.
Я приїхав іще раз, через тиждень. Хотів забрати свої інструменти з сараю. Валентина вже переставляла речі — дещо винесла, дещо роздала.
– Ти ж не будеш скандалити? – спитала вона без тіні тривоги.
– Ні. Не буду. Просто скажи – ти це зробила заради мами? Чи заради себе?
– І заради мами, і заради дітей. Борисе, у кожного – своє життя. Ти не розумієш, як це – жити в місті з двома дітьми й чоловіком, який ледве гроші приносить.
– А я маю все життя бути запасним варіантом?
Вона промовчала. І це мовчання було гіршим за крик.
Я не подавав до суду. Не тому, що не мав шансів. А тому, що не хотів воювати за дім, у якому мене вже не чекають. Я виїхав до райцентру, винайняв кімнату й влаштувався на СТО. З нуля. Без батькової лопати, без маминого борщу.
Знаєте, що найдивніше? Я не серджуся вже. Мені просто порожньо. Як у хаті після переїзду.
Іноді думаю: а якби я був на її місці? Може, я б зробив те саме. А може, ні. Але ж невже так легко перекреслити брата?
От і питаю вас, люди добрі:
Чи справді майно варте родинної зради? І якщо нас не зрадили – а просто викреслили – то чи це вже не те саме?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений