Моя розлучена 37-річна дочка Марина вирішила народити для себе від одруженого чоловіка. Що ж, це її рішення.
Але тепер дочка вважає, що я мати, тому зобов’язана їй допомогти в будь-якій ситуації. Тільки от коли вона вирішила народжувати для себе, мене вона не слухала, вперлася рогом. А тепер вимагає, щоб я їй допомагала.
Я Марину ростила сама. Чоловік пішов з життя дуже рано, доньці і п’яти років не було. Свекруха з задоволенням зі мною перестала підтримувати зв’язок. Онуку, на її думку, я народила не від її сина, адже дітей у нас з чоловіком не виходило довго, років шість. А тут раптово в мої тридцять років народжується Маринка. Свекруха собі придумали історію про мою невірність, тому бачитися з онукою хотіла. Мої батьки теж полинули на той світ, залишивши мені у спадок будиночок в області.
Будиночок був міцний, але там постійно потрібно було щось робити. Там то дах тік, то двері розбухали, то піч диміла. Зручності на вулиці, вода з колодязя. Переїхала я туди з маленькою дочкою на руках. Крутилася, як могла.
Влаштувалася на пошту, бо донька маленька, а садка в селі немає. Добре, що я могла брати її з собою на роботу і вона нікому не заважала. Грошей було мало, але дуже виручав городик і допомога сусідів. Чутки в селі швидко розходяться, знали люди про моє непросте становище, допомагали, чим могли. Хто дров підкине, хто молока принесе, хто яєць домашніх.
Я спочатку відмовлялася, відвикла, що люди запросто можуть взяти і допомогти, що є на світі щирі і добрі. Відмовлялася, поки одна бабуся не дала мені в лоба і не сказала, що я свою гордість можу під грубку сунути, а дочку годувати-поїти-одягати треба нормально, і я не для себе беру, а для неї. Словом, завдяки сусідам пережили ми з Маринкою цей період.
Школи в селі теж не було, тому почала замислюватися про переїзд до міста. Вирішила, що в будинку самій тяжко, та й дочці в школу дуже складно добиратися буде, тому я продала будинок. Вистачило на маленьку однокімнатну квартиру. Дочка в школу пішла, я впряглася в роботу.
Вдень стояла на ринку торгувала, вечорами підлоги мила в одній фірмі. Рано Маринці довелося стати самостійною, але тут вже нічого не поробиш, треба було якось виживати.
В університет вступати Маринка відмовилася, сказала, що відразу працювати піде.
– Чому треба, життя навчить. А гроші просто так з неба не падають, – сказала дочка.
Я не протестувала, навіть зраділа, що хоч трохи легше буде. Стало легше – дочка через місяць з’їхала до якоїсь подруги, заявивши, що їй там до роботи зручніше добиратися і взагалі я її своїм старечим бурчанням втомила.
– Там у мене хоч своя кімната є, а то все життя одна у одної на голові сидимо. Набридло, – заявила дочка, збираючи сумки.
Я образу проковтнула, стала далі жити. Самій у квартирі було сумно, грошей на мене одну мені вистачало, підробіток я не кинула. Почала ходити в театри, музеї, навіть в басейн записалася. Удома майже не з’являлася, я нарешті почала жити тим життям, якого у мене не було. Я стільки всього пропускала через вічну гонитву за кожною копійкою. Це було незвично, але мені подобалося.
Дочка іноді забігала, розповідала, як у неї справи. Начебто йшло у неї добре. Вийшла вона заміж, але діток у них довго не було, як колись і у мене з чоловіком, тому розійшлася Марина з Олегом.
А потім вона мені розповіла про роман з одруженим, який обіцяв покинути дружину. Знаю я ці “казки”, але хіба послухала мої відмовляння моя доросла дитина? Звісно, що ні, у неї ж кохання…
а потім виявилося, що марина у 37 років – при надії. Розповіла вона мені про це не відразу.
Я сама почала помічати, що дочка стала якось округлятися. Запитувати прямо я не наважувалася, тому почала поволі і здалеку задавати питання. Але дочка не ховалася і сказала, що так, вона чекає дитину, весілля не буде, дитина тільки її, з тим чоловіком вони більше не зустрічаються, тема закрита.
Я була у розпачі, звичайно. У мене в голові не вкладалося, як це – народити для себе. Дитині потрібен батько, та й самій піднімати дитя дуже і дуже складно, я то знаю на своєму гіркорму досвіді. Але на мої доводи дочка не відреагувала, заявивши, що розбереться сама. Мій досвід, мої застереження і аргументи розбивалися об залізобетонну впевненість, що вона впорається. Це ж я лапоть сільський, а вона розумна. Ця дитинка – її щастя, можливо, іншої у неї ніколи не буде. Що ж, може, воно і так… Я відступила.
– Ось ще що, я переїжджаю назад сюди, до тебе, мамо. Мені зараз треба буде для дитини придане купувати, на оренду грошей не залишиться.
Ну, ласкаво просимо додому, так би мовити. Я була не проти. Але свій графік життя міняти я не збиралася, дочка займалася своїми справами, не поспішаючи мене в них посвячувати, а я своїми. Кілька разів я намагалася запитати, що вона думає робити далі, але Марина відповіла, щоб я не лізла не в свою справу. Я вирішила не лізти.
Коли народився внук Назарко, я була щаслива. Звичайно, я допомагала Марині з малюком, даючи їй відпочити. І вночі до нього вставала, і гуляти забирала, і купала. Це були радісні турботи, але я ще й працювала, тому було важкувато, вік вже не дівчачий далеко.
Онук підріс, дочка вже освоїлася і не так гостро потребувала моєї допомоги. Я відновила свої походи в басейн і в різні музеї, на виставки. Моя пенсія і зарплата не дозволяли шикувати, але на те, що я хотіла, мені вистачало.
Марині ж такий мій ритм життя не подобався. І вона не промовчала.
– Замість того, щоб киснути в басейні, краще б мені з дитиною допомогла. А якщо гроші зайві, то могла б мені їх віддати.
Це була дивна заяву, оскільки з онуком я і так допомагала, за квартиру платила я, продукти купувала я. Яка ще може бути допомога?
– Я постійно з дитиною, у мене вже дах їде! Я теж хочу в басейн, просто погуляти, провітрити голову, я втомилася! – сказала Марина. – Я теж вже не юна дівчинка, мамо.
Ось саме про це я дочку і попереджала, коли говорила, що народжувати для себе, не маючи подушки безпеки, безглузда ідея.
– Мені не потрібні моралі, мені потрібна допомога, – завелася Марина, піднімаючи голос.
– Яка допомога? Повністю звалити на себе онука, поки ти будеш відпочивати? Вибач, я вже занадто стара для таких навантажень. Я і так допомагаю в міру сил. Тебе я виростила сама, але це був не мій вибір. Тому я знала, що говорю, коли радила не займатися дурницями “для себе”. Награлася, не впоралася і в кущі? Ні вже, дорога моя, взяла на себе відповідальність, неси її, будь ласкава. Допомогти я допоможу, чим можу ще, але видертися на голову собі не дозволю.
Марина помовчала, а потім зло промовила, що я їй в дитинстві нічого не дала, старт ніякий в житті не приготувала, ще й зараз допомагати не хочу. Вона вже зі своєю дитиною такого не зробить у майбутньому.
Подивимося… Буду рада, якщо вона стримає цю свою обіцянку і забезпечить назарчика краще, аніж я її, але поки що передумов для її виконання не бачу. Тільки розмови. А жити з Мариною під одним дахом все складніше. Вона моя дочка, але водночас вона – незадоволена своїм особистим життям вже не дуже молода жінка…
І як мені бути далі? Вказати дочці і онучкові на двері? І ким я тоді буду? Але з такими темпами, як у нас зараз, ми з Маринолю скоро вітатися в одній хаті перестанемо.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
