Моя сестра Владислава багато рокі тому поїхала з нашого закарпатського села в Чехію на заробітки, я ж лишилася при батьках вдома. Тепер там у неї свій дім, діти, заможне життя. Я доглянула матусю. І коли мами не стало, сестра вперше за двадцять п’ять років з’явилася на порозі нашого будинку. Та слів співчуття я від Влади не почула.
Із сестрою в дитинстві ми дуже дружили та постійно допомагали одна одній. Напевно, причиною такої вхаємопідтримки були не надто легкі умови життя. Хоч у селі у нашої родини і був найбільший будинок на всю округу, жили ми не дуже багато.
Батьки наші постійно працювали і за нами залишалася домашня робота, господарство і не лише. Доводилося багато працювати фізично і багато в чому собі відмовляти. Тому ми з сестрою завжди трималися одна одної і перед батьками стояли як одне ціле.
Навіть потім, через роки, коли сестра практично не жила в нас, щоразу вона виправдовувала перед мамою мої найбільші промахи і завжди підтримувала мене.
Влада рано переїхала до міста і вийшла заміж. З одного боку їй справді подобався її юнак, але з іншого, і я чудово її розумію, вона хотіла вирватися з села і почати жити своїм життям. Без постійної, монотонної роботи та батьківських вказівок. Що ж, їй це вдалося. А потім вони з чоловіком взагалі в Чехію виїхали, там вже народилися їхні діти.
Я ж залишилася з мамою та татом. Не знаю чому, але у великий світ мене якось не тягнуло. Насамперед, після мого повноліття, я поговорила з батьками і висловила їм усе, що було в мене на душі. Я попросила, навіть вимагала, щоб мене не сприймали як школярку чи безкоштовну слугу.
Я теж хотіла поваги та розраховувала, що мене зрозуміють. Інакше, сказала я їм, мені не важко переїхати до сестри, притертися і залишитися жити в іншій країні.
Розмова була довгою, але мама з татом переглянули тоді своє ставлення до мене. І з того часу у нас більше не виникало жодних конфліктів. Я робила все те, що від мене вимагалося, а на мене більше не дивилися зверху донизу. Саме у той період ми по-справжньому стали сім’єю, шкода, що без старшої сестри.
Владислава і її родина тим часом будували життя на чужині, багато працювали, з часом стали її громадянами і навіть купили будиночок. Я два рази була у них в гостях, батьки – жодного.
Як я вже сказала, мені не дуже хотілося йти з батьківського дому. Я намагалася кілька разів побудувати романтичні стосунки, але дійшла висновку, що це не моє. Крім того, вийшло так, що мама почала почуватися дуже погано, тому мої особисті почуття і бажання відійшли на другий план.
У лікарні підтвердився невтішний діагноз. Але мій батько замість того, щоб повністю направити свою енергію на догляд за власною дружиною, вже через місяць щільно сів на склянку. З того часу цілком тверезим я його, напевно, і не бачила.
Владислава сумні новини сприйняла стоїчно. Сказала, що їй дуже шкода, але нині вона нічим допомогти не може. Знайшла нову роботу і в неї навіть на каву немає зайвої хвилинки, тож приїхати вона ніяк не може. Навіть грошей надіслати немає жодної можливості, а у нашій родині на той момент ніхто не встиг ще завести собі платіжну картку.
Тож тепер буквально всі домашні турботи лягли на мої плечі. Хочеш не хочеш, треба впоратися.
Так минули довгі роки. Не стало першим тата. Мама з енергійної, працьовитої жінки перетворилася на свою власну тінь. Вона все темнішала і темнішала, поки повністю від нас не пішла. Я намагалася знайти хоч краплину співчуття та підтримки у рідної сестри, але все було дарма. Вона перетворилася на зовсім іншу людину. Поняття совість залишила у минулому житті.
Через тиждень чи два після того, як мами не стало, Владислава таки приїхала. Я навіть зраділа спершу, накрила стіл, поставила чай, приготувалася слухати, як у неї справи, що нового.
Але Владислава навіть не стала роззуватися на порозі. Лише діловито озирнулася на всі боки, обійшла всі кімнати, потім сіла і просто подивилася мені в очі. Не блимаючи і не видаючи жодної емоції вона сказала, що дім наш треба продати. А гроші поділити порівну. І нема чого чіплятися за минуле.
Я відповіла, що вона, напевно, забула, що давно-предавно поїхали з цього будинку, що навіть не була поруч з батьками у їхні останні дні, але Владислава лише криво усміхнулася. Але ж це я всі ці роки доглядала матір, а не вона. А тепер у сестри вистачає зухвальства приходити сюди і вимагати якусь половину від мого будинку.
З якої радості, у тебе ж все там є, в іншій країні? Навіщо тобі ці копійки? Але Влада навіть в обличчі не змінилася. Очевидно, поняття совість їй не знайоме.
Сестра лише сказала, що якщо я не хочу доводити справу до суду, то змушена погодитись. Інакше у мене шансів просто немає. І що мені робити?
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
