– Моя справжня рідна мама, я вам буду платити ці 500 доларів на місяць тільки за те, що ви дали мені життя, що я можу жити на цій землі. Мої батьки мене би підтримали!
Я просто не могла повірити своїм вухам. Я дивилася на цього молодого чоловіка в ресторані, і з мене просто рікою лилися сльози.
І я не знаю, що мені зараз робити, погоджуватися чи ні.
Зараз мені вже майже 60, і в моєму житті виник цей майже 40-річний чоловік, мій син. Коли я його народила, в мене не було можливості його ростити. Мої батьки були бідні, а його батько мене покинув.
І я віддала свого малесенького хлопчика на усиновлення заможній італійській родині.
Я його ніколи не шукала, хоча душа завжди тремтіла від того мого вчинку. Потім я вийшла заміж, народила ще двох дітей, з якими в мене дуже хороші стосунки, але які живуть в Україні, у яких теж непросте життя, і вони не дуже можуть мені допомагати.
І ось Мішель приїхав в Україну, знайшов мене. Виявляється, його батьків вже немає. Його мама перед тим, як піти, дала йому моє ім’я і мою адресу.
Я думала, що цей момент ніколи не настане, що я залишуся для нього лише спогадом у документах, але він приїхав. Знайшов мене. І ось тепер сидить переді мною, з цією пропозицією, яку я навіть не знаю, як прийняти.
— Ви не розумієте, мамо, — сказав він. — Це не благодійність. Це просто відчуття, що в мене ще є рідна людина. Я так довго жив без вас! Мої батьки навіть відали мене до репетитора української, щоб я знав рідну мову.
Я не знала, що сказати. Він виглядав впевненим, але в очах його була туга, ніби він боявся, що я його відштовхну.
— Але ж я не була тобі матір’ю, Мішель, — відповіла я. — Ти виріс без мене. Твої батьки тебе виховали, любили, все тобі дали.
— Так, і я їм за це безмежно вдячний. Але тепер я знаю, що ви є. І я хочу вас знати.
Я відчула, як руки почали тремтіти. У моєму житті й так було багато випробувань. Я вагалася прийняти цей подарунок долі, боялася повірити, що таке можливо.
— Я не знаю, що сказати, справді. Це дуже несподівано, я не заслужила.
— Не треба нічого казати. Просто дозвольте мені бути присутнім у вашому житті, познайомитися з родиною.
Він говорив так щиро, що мені хотілося повірити. Але що скажуть мої діти? Вони не знають про нього. Як їм пояснити?
— Мішель, я, розумієш, я маю подумати.
— Добре. Я не наполягаю, просто знай, що мої двері для тебе завжди відкриті.
Він узяв мою руку в свої. Я відчула тепло, яке я втратила багато років тому.
Що мені робити? Чи розповідати дітям? Чи приймати його допомогу? Я заплуталася. Буди щиро за будь-які слова, думки і поради.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
