Моя сваха з тої Європи приїхала в Україну, як зірка, хоча вже давно не молодиця. Ми з чоловіком в аеропорту вперше її побачили, бо мали “честь” зустріти Зоряну. З того дня наше життя й покотилося в прірву. Мій Ігорко вився біля неї, як той барвінок, а одного дня просто оголосив, що покидає мене і їде за кордон зі свахою. – Вона та жінка, яку я шукав все життя. – Сваха ж в той час стояла поруч і в сумці колупалася, ніби відбирає в мене не чоловіка, а яблуко
– Ти розумієш, Стефаніє, що це не просто моя вина? – голос Ігоря бринів від напруження. – Ти сама бачила, як вона увірвалася в наше життя. Вона, як ураган, змінила все… і я просто не міг чинити опір.
– І це виправдовує тебе? – я ледве стримувала сльози. – Після двадцяти п’яти років разом? Ти просто пішов?
Ігор мовчав. Я сиділа навпроти нього, шукаючи в очах хоч краплю пояснення, але замість цього бачила тільки втому і сором.
Моя історія почалася тоді, коли моя донька Оксана попросила мене зустріти свекруху з аеропорту. Її чоловік Марко був зайнятий, а їй самій не вдалося вирватися з роботи.
– Мамо, будь ласка, – благала Оксана телефоном. – Її легко знайти. Вона казала, що одягне яскраво-червоне пальто. Ти точно її помітиш.
Я погодилася. Як мама, я не могла відмовити, навіть якщо думка про знайомство з свекрухою доньки було трохи незвичним. Але ніщо не могло підготувати мене до тієї жінки, яку я побачила. Усі ці яскраві описи не передають її справжнього вигляду: струнка, ефектна, із бездоганним макіяжем, білим волоссям і розкішною аурою впевненості. Це була Зоряна – жінка, якій понад шістдесят, але виглядала вона так, ніби час не мав над нею влади.
Коли ми зустрілися в аеропорту, все пішло не так, як я планувала. Зоряна одразу зайняла переднє сидіння в машині, не попросивши дозволу. Мій чоловік, Ігор, відкрив їй двері, мов дворецький, і з того моменту між ними почала формуватися якась дивна, незбагненна для мене динаміка.
Спершу я намагалася це ігнорувати. Зоряна була ввічлива, багато жартувала і завжди здавалася привітною. Вона навіть подарувала мені дорогу хустку і запропонувала поїхати разом на шопінг. Але все це видавалося мені поверхневим. Часом я відчувала, що під її доброзичливістю ховається щось холодне і розрахункове.
Ігор почав змінюватися. Він, який завжди був простим чоловіком із любов’ю до риболовлі та садівництва, раптом почав носити новий одяг, підстригся і навіть купив собі парфуми. Коли я запитала, що це за раптові зміни, він лише засміявся і сказав:
– Хіба тобі не подобається? Це все Зоряна. Вона каже, що мені треба виглядати молодше.
Мені було неприємно це чути. Боліло не тільки те, що він слухав її більше, ніж мене, а й те, як він дивився на неї. Це був той погляд, яким він колись дивився на мене.
Зоряна провела в Україні кілька місяців. Вона їздила по країні з Ігорем, відвідувала музеї, курорти, ресторани. Вона стверджувала, що хоче ближче познайомитися з культурою, аби вирішити, чи повертатися їй жити в Україну після років за кордоном. Увесь цей час я залишалася вдома, відчуваючи, як між нами з Ігорем росте стіна.
Одного вечора, коли я намагалася поговорити з ним про наше майбутнє, він сказав мені:
– Стефаніє, ти ж сама бачиш… Ми стали як співмешканці. Я знаю, що це важко чути, але ти заслуговуєш більшого. І я теж.
Як можна просто стерти роки спільного життя? Я намагалася знайти в собі сили, аби боротися за наш шлюб, але Ігор уже прийняв своє рішення.
Він оголосив про це в останній день перебування Зоряни в Україні. Ми всі зібралися в аеропорту, щоб провести її. Ігор підійшов до мене, взяв за руку і сказав:
– Стефаніє, я їду з нею.
Я не змогла навіть слова сказати. Оксана почала плакати, Марко виглядав розгубленим, а Зоряна стояла трохи далі, немов це все її зовсім не стосувалося.
Минув час. Ігор написав мені лише один лист, але я так і не відкрила його. Я не знаю, що він хотів сказати, і, чесно кажучи, не хочу знати.
Мені важко. Важко, що людина, з якою я прожила більшу частину життя, обрала когось іншого. Важко, що Зоряна так легко ввійшла в наше життя і забрала те, що було моїм. Але найбільше важко, що Ігор навіть не спробував боротися за нас.
Дорогі читачі, я звертаюся до вас із запитанням: як жити далі? Як відпустити все це і знову знайти в собі сили радіти життю? Я знаю, що мій випадок не унікальний, але кожна історія – це окремий світ. І зараз мій світ тріщить по швах. Як ви впоралися б із цим на моєму місці?
Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
