– Моя свекруха хоче, щоб я доглядала за нею і міняла підгузки?, – запитала я адвоката, а він лише кивнув.
– Саме так, пані Марто. У заповіті зазначено, що ви отримаєте всю її спадщину за умови, що доглядатимете за нею до кінця її життя.
Я відчула, як зростає гнів. Свекруха, яка роками робила моє життя нестерпним, тепер чекала, що я буду міняти їй підгузки і подавати чай? Це був її останній хід, остання спроба контролювати мене.
– Ви ж знаєте, яка вона була, – я вп’ялася очима в адвоката. – Вона терпіти мене не могла всі ці роки. Називала мене ледачою, не вартою її сина. А тепер вона хоче, щоб я стала її доглядальницею?
Адвокат мовчки відклав документи, з розумінням глянувши на мене.
– Це ваш вибір, пані Марто. Ви можете відмовитися.
Я стиснула пальці. Мене ніколи не цікавили її гроші. Все, чого я хотіла, це жити без її “повчань”, без її вічного контролю. Але я знала, що це питання не лише про спадщину. Це питання про те, чи дозволю я їй впливати на моє життя навіть зараз.
Коли я вийшла з офісу, мені потрібно було провітритися. Я пішла на набережну, де іноді любила посидіти з книгою. Але цього разу я просто вдивлялася у воду, думаючи, як легко людина може стати заручником чужих рішень. Моя свекруха завжди хотіла тримати мене під контролем. Навіть коли мій чоловік, Андрій, був живий, вона ніколи не давала мені спокій.
– Він заслуговує на краще, ніж ти, – якось сказала вона мені на сімейному обіді, коли я випадково пересолила картоплю.
Андрій намагався згладити ситуацію, але я бачила, як у його очах з’являється сум. Він ніколи не захищав мене так, як я цього потребувала. Він боявся своєї матері, як боялися всі. І навіть після його відходу її слова продовжували звучати в моїй голові.
Я повернулася додому і набрала номер своєї подруги Олени. Вона єдина знала всю історію з моєю свекрухою і завжди радила мені триматися подалі від неї.
– І що ти будеш робити? – спитала Олена після того, як я їй усе розповіла.
– Я не знаю, – чесно відповіла я. – Це шанс на фінансову безпеку, але я не впевнена, що готова провести ще кілька років із нею.
– А ти впевнена, що це лише кілька років? – саркастично запитала вона. – Вона, може, ще довго житиме, насолоджуючись тим, як ти бігаєш за нею. Вона ж цього і хоче – контролювати тебе до кінця.
Я знала, що подруга має рацію. Це був не подарунок.
Наступного ранку я вирішила поїхати до її будинку. Я хотіла побачити її, перш ніж ухвалювати рішення. Коли я зайшла, вона сиділа у своєму кріслі біля вікна, з виглядом людини, яка знає, що перемогла.
– О, ти таки прийшла, – її голос був слабким, але в ньому все ще звучали ті самі нотки зверхності.
Я не відповіла, лише подивилася на неї.
– Ти читала заповіт? – вона всміхнулася. – Хороший хід, правда?
– Чому ти це зробила? – прямо запитала я.
– Бо я не хочу, щоб мої гроші дісталися чужим, – вона знизала плечима. – А ти… ти завжди була поруч. Хай і без моєї згоди.
Я стиснула зуби. Її слова були сповнені тієї самої жорстокості, що й завжди.
– Ти не хочеш, щоб мені було добре, – сказала я. – Ти просто хочеш, щоб я далі жила погано.
Свекруха лише всміхнулася.
Цього разу рішення прийняти було легше. Я встала, дивлячись їй прямо в очі.
– Я не буду доглядати за тобою, – сказала я чітко. – І не тому, що мені не потрібні твої гроші. А тому, що я нарешті хочу жити своїм життям.
Я повернулася і вийшла, не озираючись. У мене більше не було потреби доводити їй свою цінність. Я більше не була її “прихваткою”. Я була вільною.
Через кілька днів я написала офіційну відмову від спадщини. І знаєте що? Я відчула полегшення.
А як ви вважаєте, чи варто приймати такі “подарунки”? Чи повинна була я пожертвувати своїм спокоєм заради фінансової стабільності? Чи варто дозволяти людям, які завдавали вам болю, контролювати вас навіть після смерті? Цікаво почути ваші думки.
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений!
