Моя свекруха, пані Галина, уже кілька місяців просила у нас невеликі суми грошей. Коли я нарешті склала список її позик, її реакція мене спантеличила.
На мить мені стало так ніяково, що я навіть подумала, чи не забути про ці борги. Зрештою, це була мама Тараса. Але спочатку вона просила «на ліки», потім «на комуналку», а далі «на якусь дрібничку». Зрештою, я взяла зошит і почала все записувати.
Кажуть, що любов — це коли ти даєш, не чекаючи нічого натомість. Але, мабуть, це не про гроші, особливо коли щомісяця з твого гаманця зникає ще тисяча гривень, а обіцянка «віддам наступного тижня» стає жартом, який уже не смішить.
Вона продовжувала просити. Спочатку було лише 200 гривень. Пані Галина зайшла до нас на кухню, тримаючи в руках свою сумку, і зітхнула.
— Олю, маєш пару сотень? Терміново треба, бо в аптеці не вистачає, а Тарас на роботі…
Я дістала гаманець, мовчки простягла їй купюри. Вона посміхнулася, похитала головою.
— Віддам, щойно пенсію дадуть. Ти ж знаєш, які вони мізерні.
На секунду в середині мене щось стисло, ніби я боялася, що вона не поверне. Але ж це мама Тараса, подумала я. Та з часом «на ліки» змінилося на «на газ», потім на «щось треба в хаті». Я взяла зошит, почала записувати: дата, сума, причина. Це було схоже на ведення бухгалтерії в сільській раді, тільки замість звітів я фіксувала обіцянки, які так і не виконувалися.
Одного вечора я сіла за стіл, відкрила шухляду і дістала зошит. 8700 гривень. Я підійшла до Тараса, який сидів у вітальні, гортаючи новини в телефоні.
— Подивись, — сказала я, простягаючи йому зошит.
Він звів очі, спершу на мене, потім на сторінки.
— Що це?
— Наші позики твоїй мамі. За півтора року. Це не сто гривень, Тарасе, це майже дев’ять тисяч.
Він гортав сторінки, ніби шукав, як викрутитися з розмови. Потім закрив зошит і знизав плечима.
— Ну і що? Це ж моя мама. Ти серйозно будеш їй це закидати?
У середині мене щось закрутилося, ніби мене хтось подіяв. Я не знала, що більше мене зачепило — його слова чи те, як легко він їх вимовив.
— То я що, просто гаманець для дріб’язку? — тихо спитала я, відчуваючи, як горло стискає.
Тарас зітхнув, відкинувся на спинку дивана. Мовчав. Не намагався пояснити, виправдатися, ніби це було нормально, що його мама постійно просить у нас гроші, а я маю на це не зважати.
Я не знала, що робити далі. Сховала зошит назад у шухляду. Відчувала себе найманим працівником у власному домі: виконую обов’язки, плачу рахунки, підлаштовуюсь під чужі бажання. З кожним днем мені було важче дивитися на Тараса без образи, а ще важче — на себе в дзеркалі. Я ніби втрачала себе, поступово, гривня за гривнею.
Минув тиждень. Я більше не згадувала про зошит, нічого не казала Тарасу. Просто перестала давати гроші. Коли пані Галина починала своє «Олю, маєш, може…», я коротко відповідала, що в мене немає. Без пояснень, без відчуття провини.
Якось увечері я сиділа на кухні, розкладаючи квитанції за світло й газ. Намагалася не слухати, але через тонку стіну все було чути. Голос Тараса був тихий, але я розпізнавала кожне слово.
— Мамо, я не хочу обирати, — сказав він. — Знаю, тобі прикро. Може, поговорю з Олею, але не зараз, добре?
Він був на її боці. Я зітхнула, глянула на зачинені двері. Знала, що не варто йти, але не могла більше слухати. Не встигла себе зупинити, як уже стояла на порозі.
— То тепер я проблема? Бо не хочу оплачувати всі забаганки твоєї мами?
Тарас обернувся, тримаючи телефон. Подивився на мене, як школяр, якого спіймали на пустощах.
— Не про те йдеться…
— Саме про це. Ти мовчиш, нічого не робиш. Усе проходить повз тебе, а я маю всміхатися й удавати, що не помічаю, як вона мною маніпулює?
Він замовк. Не дивився на мене. Я чекала, що він щось скаже, пояснить, заперечить, може, вибачиться. Але нічого. Просто стояв, ніби все це відбувалося десь осторонь.
— Може, мені ще раз показати тобі зошит, щоб ти зрозумів, скільки разів я заплющувала очі? Скільки разів мовчала, думаючи, що, може, це я занадто прискіпуюся?
Він не допомагав мені. Я стиснула долоні, відчуваючи, як у середині мене наростає хвиля злості й сорому. Мені було соромно, що я в шлюбі, де мушу виправдовуватися за свої межі, де в мене немає партнера, а є хтось, хто ховається за своєю мамою.
— Скільки ще я маю вдавати, що це не проблема? Що все нормально?
Тарас сів у крісло, ніби йому раптом стало зле. Не відповів, просто мовчав. Його тиша боліла більше, ніж усі слова пані Галини разом узяті. Я схопила куртку, взяла ключі, залишила телефон на столі. Вийшла з дому, не сказавши ні слова. Просто йшла вулицями нашого містечка на Черкащині, минаючи сусідські паркани, освітлені ліхтарями двори, гудячі маршрутки.
Зупинилася я біля парку. Сіла на лавку, дивилася на тьмяне світло ліхтаря. Намагалася згадати, коли востаннє Тарас узяв мене за руку просто так чи спитав, як мої справи. Нічого не спадало на думку. Але я пам’ятала, як уперше дала пані Галині гроші. Вона тоді посміхнулася з полегшенням і сказала: «Я знала, що ти розумна дівчина». Тоді я відчула щось схоже на вдячність. А тепер уже не знала, що це було.
Я вирішила діяти. Задумалася, чи ще люблю Тараса. Може, я залишилася через звичку, через страх, що все розвалиться, якщо я піду. Може, через надію, що він зміниться.
Коли повернулася додому, вирішила поговорити серйозно. Ми сіли за стіл, без телевізора, без телефонів, без усього, що могло відволікти. Я знала, що розмова буде непроста, але більше не могла мовчати.
— Тарасе, нам треба поговорити. Або в нас є межі, або в нас немає нічого.
Він похитав головою, зітхаючи.
— Це складно…
— Я не хочу бути в шлюбі, де мушу боротися за повагу з твоєю мамою, — сказала я, намагаючись говорити спокійно, хоч голос тремтів.
— Це не так просто…
— Просто? То позич їй ще п’ять тисяч і перестань удавати, що це не твоя проблема.
Він сидів мовчки, опустивши голову, руки стиснуті. Не захищався, не вибачався, не намагався мене зупинити. Я встала, пішла до спальні, почала збирати речі. Склала светр, сукню, поклала зарядку, зубну щітку. Не сказала, чи назавжди.
Наступного дня я поїхала до подруги Наталі в сусіднє село. Вона налила мені чаю, вислухала, не перебиваючи. Її хата пахла свіжоспеченим хлібом, а за вікном гудів трактор, що тягнув воза з сіном. Я розповідала, як усе накопичувалося, як я втомилася бути невидимою у власному житті.
— Олю, ти не можеш усе тягнути сама, — сказала Наталя, підсуваючи до мене тарілку з печивом. — Але що ти хочеш? Повернутися й усе пробачити? Чи піти далі?
Я не знала відповіді. Сиділа, тримаючи горнятко, дивилася, як пара підіймається від чаю. Думала про Тараса, про те, яким він був, коли ми тільки познайомилися. Він умів сміятися так, що я забувала про все. А тепер? Тепер я пам’ятала лише його мовчання.
Минув тиждень. Я жила в Наталі, ходила на прогулянки полями, де восени пахло мокрою землею й опалим листям. Тарас телефонував кілька разів, але я не відповідала. Не тому, що не хотіла, а тому, що не знала, що сказати. Пані Галина написала мені повідомлення: «Олю, ти ж знаєш, я не зі зла. Давай поговоримо». Я не відповіла й їй.
Одного вечора я сиділа на ганку Наталиної хати, закутана в плед. Небо було темне, зірки світили яскраво, як буває тільки в селі. Я думала про те, що буде далі. Чи варто повернутися до Тараса й спробувати все налагодити? Чи він колись зрозуміє, що я не просто «дружина, яка має терпіти»? Чи пані Галина перестане бачити в мені лише джерело грошей? А може, проблема не в них, а в мені — у тому, що я дозволила цьому тривати так довго?
Я дістала зошит, який узяла з собою. Переглядала записи: дати, суми, причини. Кожна сторінка була як нагадування, що я втрачала не лише гроші, а й себе. Але чи готова я була все змінити? Чи вистачить мені сил почати спочатку, без Тараса, без його мами, без цього відчуття, що я завжди на другому плані?
Чи варто мені повернутися до Тараса й спробувати врятувати шлюб, чи краще піти своїм шляхом?
