Моя свекруха, пані Людмила, вже майже двадцять років у Португалії. Відколи ми з Валерієм одружилися, я бачила її, може, разів із десяток, не більше. Вона подалася на заробітки, коли хата почала розсипатися, а її чоловік, батько Валерія, як це часто буває, “дружив” із “біленькою”.
Нічого її вдома не тримало, і вона поїхала – “підлатати” життя, як тоді казала. Але, знаєте, ми з Валерою самі стали на ноги, виховали двох синів, відбудували нашу стару батьківську хату, яку він отримав у спадок, облаштували подвір’я. Все самі, копійка до копійки, не покладаючи рук.
Та що найприкріше – усі наші успіхи в селі приписують її “італійській” (хоча вона в Португалії) допомозі. “Це тобі свекруха з Лісабона прислала, – казали мені, – бо самі ви б до такого не доробилися”. І я відчуваю, як мені стає соромно за ці слова, бо люди думають, що це її заслуга, а насправді ми самі на двох роботах горбатимося.
Найбільше мене “заїло”, що всі наші “вершки” – новий паркан, бруківка, оновлений будинок – мої односельчани, а точніше – односельчанки, приписують Людмилі.
“Ну, звичайно, де б ви без її грошей, – чула я раз у раз, – вам треба їй дякувати і кланятися, що так вас тягне”. А мені хоч на стіну лізь від такої несправедливості. Ми з Валерієм працюємо, як бджілки: він – і на фірмі, і у вільний час підпрацьовує ремонтами, я – вдома на замовлення шию штори та тюлі, а ще вирощую саджанці на продаж. І все це, щоб наших хлопців – Тараса і Богдана – вивчити та на ноги поставити. А люди? Люди живуть чутками й домислами.
Правда така, що за всі ці роки Людмила нам не те що не допомагала грішми, а навіть не цікавилася, як ми живемо. Єдиною “допомогою” було, коли народився старший син Тарас, вона прислала сто євро – на “колиску”, як вона тоді написала в листі. А коли народився Богдан, молодший, і того не було. “Ми самі собі раду даємо”, – часто повторювала я Валерію, коли він намагався виправдати свою матір.
Якось наважилася поговорити з чоловіком про цю ситуацію.
– Валеро, мене дратує, що люди думають, що ми живемо за рахунок твоєї матері. Ми ж працюємо!
– Орисю, залиш, – відмахнувся він. – Ти знаєш, як це в селі. Завжди знайдуть, що обговорити. Не бери до голови.
– Але мені це неприємно! Ми відкрили свою невеличку майстерню з ремонту. Ти сам стільки працюєш. А люди… Вони ж Людмилі “славу” віддають, а не тобі!
– Ну і що? – він знизав плечима. – Нехай говорять. Нам своє робити. І до чужої кишені лізти не варто.
Його слова мене не втішили, а навпаки, зачепили ще більше. Я не розуміла, як можна бути такою байдужою до власних дітей та онуків. Інші бабусі з-за кордону приїжджають, обдаровують дітей, онуків, будинки будують. А тут що?
Але найцікавіше – це хата Людмили, що залишилася тут. Вона ж поїхала, щоб її “відремонтувати”. Якось ми з Валерієм проїжджали повз неї, і я очам своїм не повірила. Хата зовсім розвалилася. Покрита кущами, вікна вибиті, дах провалився. Жодного вкладення, жодного ремонту! Здавалося б, раз людина стільки років на заробітках, має щось мати. Куди ж вона гроші діває? Чоловік мій, Віктор, казав, що це не моя справа, але я, чесно кажучи, була обурена.
У Людмили є ще донька Мирослава. Але, наскільки я розумію, вони не дуже ладнають. Принаймні, коли Людмила приїжджає на тиждень-два, вона завжди зупиняється у нас, хоча я з нею майже не знайома.
І це теж мене дивувало. Ми її бачили дуже рідко, вона приїжджала з великими валізами, привозила якісь дивні, непотрібні речі – старовинні порцелянові ляльки, якісь дивні сувеніри, замість того, щоб дати грошима. Якось вона подарувала мені старовинну вишиту скатертину, яку, як я потім дізналася, купила на барахолці.
– Це тобі, Орисю, щоб було що згадати, – сказала вона тоді, вручаючи мені згорток.
Я тоді промовчала, але Валерій мені потім сказав:
– Вона завжди була такою. Дивною. Вважає, що подарунок має бути з “душею”, а не грошима.
Я, звісно, не проти подарунків із “душею”, але коли ми з чоловіком відкривали свою майстерню, ми desperately потребували фінансової підтримки. Це був складний період, і позика в банку була єдиним виходом. Мені було боляче, що вона могла допомогти, але не захотіла. Це ж її онуки, її діти!
Ми з Валерієм справді працювали на шаленій швидкості. Я шила. Моя любов до тюлей і штор перетворилася на мій маленький бізнес. Люди з сусідніх сіл їхали до мене, бо знали, що я якісно і швидко шию. А Валерій був справжнім майстром: його “золоті руки” робили дива. Ми поступово розбудували нашу хату: додали другий поверх, зробили євроремонт, утеплили фасад, облаштували подвір’я. Все за свої гроші.
Я пам’ятаю, як сусідка Галина, дуже цікава жінка, якось прийшла до мене “на чай”. Оглянула мої штори.
– Орисю, це просто неземна краса. Ти сама таке робиш?
– Звісно, Галю, – відповіла я, – це мій бізнес. Я шию.
– Ой, ну ти й розумниця! – вона посміхнулася, але потім додала, – Ну, звісно, Людмила тобі з Португалії присилає гарні гроші, бо ж ці штори, вони дорогі. І ремонт у вас…
Я тоді не витримала і розсміялася, хоча мені було не до сміху.
– Галю, Людмила нам не присилає нічого. Ми самі. Валерій працює, я шию. Ми самі все зробили.
– Ой, ну перестань, – вона знизала плечима. – Навіщо ти це мені розповідаєш? Всі знають, що Людмила вам “тягне”.
Я тоді зрозуміла, що боротися з чутками немає сенсу. Вони, як бур’ян, розростаються і витісняють правду. І це відчуття несправедливості не давало мені спокою. Я не хотіла її грошей. Я хотіла, щоб люди знали, що це наші з Валерієм заслуги, наша праця, а не її “благодійність”.
Мої хлопці вже дорослі. Старший, Тарас, вчиться в місті, а Богдан ще в школі. І я хочу, щоб вони пишалися нами, нашою працею, а не “італійськими” грошима, яких не було.
І ось, коли Людмила приїхала останнього разу, я вирішила натякнути їй. Не прямо, звісно, бо Валерій би не зрозумів. Але так, щоб вона задумалася.
Я приготувала святкову вечерю, накрила стіл моєю новою скатертиною, яку я сама вишила.
– Людмило Іванівно, – почала я, – ви так багато років працюєте. Мабуть, вже час відпочити? А то хата ваша, ви ж бачили, зовсім розвалилася. Вам же десь треба жити на старості?
Вона підняла на мене очі.
– Орисю, ти про що? Я ще молода! І мені добре в Португалії.
– Звісно, – посміхнулася я, – але ж, можливо, варто й про дітей, онуків подумати? Он, Тарас вчиться, йому потрібен ноутбук, а Богдану – новий велосипед. Ми, звісно, самі все купуємо, але ж ви – бабуся.
– Я і так вам допомагаю, – відповіла вона, – я ж вам дала скатертину! А ще я привезла вам дуже гарну порцелянову ляльку. Це ж не копійки!
Я тоді зрозуміла, що вона нічого не зрозуміє. Вона живе у своєму світі, де “душевні” подарунки цінуються дорожче за реальну допомогу.
І ось я знову сиджу і думаю: як змінити цю ситуацію? Як пояснити свекрусі, що дітям потрібна підтримка? І як переконати односельчан, що ми самі – творці свого щастя?
А ви як думаєте, чи варто мені продовжувати натякати свекрусі, чи краще просто відпустити цю ситуацію і не звертати уваги на чутки?
