Моя свекруха, відчуваючи, що скоро відійде у інший світ, переписала квартиру на мою Василинку. Відколи її син нас покинув, вона з ним майже не спілкувалася, хоча знала, що в новій сім’ї у Івана також є діти. Всю прощальну церемонію організувала і оплатила моя дочка та зять. Іван на прощання не приїхав, оскільки ніхто не знав де він, і що з ним. Але через деякий час він таки постав на порозі у Василини
Я залишилася одна з донечкою на руках, коли Василині було всього чотири рочки. Чоловік пішов до молодшої, і просто забув про наше існування. Про аліменти я взагалі мовчу – їх не було.
– Я ніколи б не подумала, що мій син може таке зробити! Покинути дружину з маленькою дитиною, це зовсім не по-чоловічому, – сказала моя свекруха, уколи про все дізналася.
Я насправді не знала, як відреагує Валентина Ігорівна, тому це було для мене приємною несподіванкою. І після відходу чоловіка саме його мати почала мені допомагати. У мене була квартира. Мені треба було на роботу ходити, а дочку не було на кого лишити. Причому я розуміла, що на одну зарплату ми не виживимо. Треба було поєднувати дві.
– Шукай собі додатковий підробіток, а за внучку не хвилюйся. До мене Василину будеш приводити, я за нею буду приглядати.
І ось таким чином Валентина Ігорівна мені дуже довго допомагала. Водила доньку в садок, потім в школу, на гуртки, забирала, робила домашні завдання з нею. При цьому вона ще й робила добрі корисні подарунки.
Згодом я ще умудрилася продати свою однокімнатну квартиру, докласти і купити двокімнатну. Моїй радості тоді не було меж. Валентина Ігорівна мені розповідала, що в Івана все добре, в нього в новій сім’ї також двійко діточок вже є. Але вона з ним не бажає спілкуватися.
Минув час, і моя Василина вискочила заміж і переїхала жити до чоловіка. Валентині Ігорівні зять не дуже сподобався, а як на мене, Юра був доволі приємним і простим хлопцем.
Потім за рік часу Валентини Ігорівни не стало. Свою квартиру вона переписала своїй онучці – тобто Василині.
Іван попрощатися з мамою не приїхав. Він живе в іншому місті і ніхто не міг з ним зв’язатися. Церемонію прощання організовувала Василина за свої кошти і кошти свого чоловіка.
Квартиру Василина планувала продати, але все аж ніяк не виходило. Через кілька років її чоловіку ніби “слон на вухо став”.
– Мамо, вчора Юра прийшов о першій годині ночі… почав мене потикати, дорікати, що я живу за його рахунок. Мов я в декрет пішла не з його дитиною, – зі сльозами на очах сказала Василина.
Добре хоч свекруха Василини теж виявилася порядною жінкою. Вона допомагала Василині, заспокоювала, намагалася напоумити свого сина. Але його поведінка ставала дедалі гіршою.
Так у моєї доньки назрівало розлучення. А я в той час познайомилася з чоловіком.
А потім дочка розповіла мені, що до неї приходив батько. Плакався, ридав, хотів усе налагодити. Дочка пустила його жити у квартиру бабусі.
Чоловік Василини ніби з розуму зійшов, на роботу ходити не хоче, грошей їй не дає, ще й погано ставиться. І ніякі вмовляння матері не допомагають. Дочка розлучається і не знає, де їй жити.
– Я ось хотіла до тебе переїхати. Із батьком не зможу жити в одній квартирі.
– Ні, ти не житимеш у мене. У тебе є своя квартира, ось у ній і живи. Виганяй батька, або живи з ним.
Василина на мене образилася. Але я їй сказала правду.
Хіба ж не так?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua