Моя заробітчанська історія не унікальна й дуже сумна. Бо коли діти сіли за наготовлений мною стіл – вони навіть не згадали привід!
Скільки себе пам’ятаю, всі свої сили та час я присвячувала тому, щоб мої діти мали гідне майбутнє. Двоє синів і двоє дочок у всьому на мене покладалися й розраховували, адже батько в їхньому житті виникав дуже рідко.
Спочатку я пропадала на кількох роботах, а після неминучого розлучення довелося й зовсім виїхати на заробітки за кордон. Там, у, здавалося б, райській країні, створеній для відпочинку, я день у день продовжувала працювати не покладаючи рук, аби діти мої були забезпечені всім необхідним і ні в чому не потребували.
Сидячи біля вікна і дивлячись на машини, які від’їжджали від мого будинку, я подумала, як я все життя турбувалася про майбутнє. І зараз я вперше пошкодувала, що не про своє. Згадала літню іспанку, сеньйору Ірену, яка забезпечила мене роботою на цілих п’ятнадцять років.
Сеньйора Ірена була загалом дуже доброю та душевною жінкою. Але часом вона, як мені здавалося, міркувала аж надто розважливо.
– Скільки років минуло, а ти все продовжуєш надсилати всі гроші дітям. Залиш хоч щось собі.
– Сеньйоро, не хвилюйтеся ви так, мені до труднощів не звикати. Адже для матері головне – щоб у дітей все склалося якнайкраще, хіба не так?
– То що ж, ти зовсім про своє майбутнє не думаєш? Все ж таки не в Іспанії старіти збираєшся.
– Та що ви, хіба мені варто турбуватися? У мене ж четверо дітей! Хіба сини не підтримають рідну матір на старості років? Ну а якщо раптом навіть у них не буде можливості допомогти, то дочки точно не залишать мене самотньою.
– Роби як знаєш, але мені вже скільки років. Знаю, що про таке рішення ти ще не раз пошкодуєш. Дорослі діти через роки і не згадають про твої передачі, все це буде для них у минулому. Ніхто не знає, чи зможуть вони допомагати тобі постійно «з власного гаманця», та й чи захочуть – питання теж.
Тоді слова літньої сеньйори, яку я доглядала, здавалися мені абсурдними. Адже всі проведені в Іспанії роки я згадувала, як ще маленькі діти мене обожнювали, з нетерпінням чекали мене з роботи, як міцно обіймали при зустрічі.
Як же я хотіла до них якнайшвидше повернутися! Але треба було спочатку підзаробити – я для них єдина опора. А потім можна буде їхати назад, і тоді всі діти зможуть збиратися в мене вдома. Велика наша родина знову буде разом.
Пів року тому, повернувшись із заробітків, я готувалася саме до такої теплої зустрічі, адже наближався мій день народження.
Я продумувала святковий стіл, а також що дати дітям потім у дорогу з собою. Але, на мій подив, коли вони всі приїхали, діти привітали мене досить холодно. Коли вийшов з купленого на мої гроші автомобіля, старший син поміж справою поцікавився, з якого приводу ми сьогодні зібралися.
Я в ту мить спромоглася лише відповісти, що хотіла зібрати всіх разом за святковим столом.
Вже в будинку я показувала дітям старі речі, які я зберігала весь цей час, адже вони нагадували мені про них – рідних дітей. Але сини та дочки, здавалося, літали десь у хмарах і не особливо вслухалися у мої слова. Молодша дочка висловилася, що зовсім ні до чого тримати в хаті таке старіння – тільки простір захаращує.
За столом сини поцікавилися, невже я визначилася, що робитиму з будинком, і тому всіх скликала. Дізнавшись, що я не думаю продавати житло, діти здивувалися.
– А що ж ти, їхати назад не думаєш? – запитала мене молодша дочка.
– Та куди мені, у моєму віці. Тепер я вже зовсім приїхала. До вас, діти.
– Мамо, та що ти таке вигадуєш. Ось Ірина Богданівна на п’ять років тебе старша, а нічого, допомагає з Італії. І не лише дітям, а й онукам навіть, – додала старша дочка.
Я побачила, що любові, поваги й вдячності мені від дітей не сподіватися. Залишок обіду, задуманого як святковий, пройшов у абсолютній тиші. Діти доїли все начисто, склали продукти в просторі багажники і вирушили додому.
А я в той вечір довго сиділа біля вікна. «У цій спекотній країні я навіть на воді заощаджувала. Кожну копійку вам віддавала. А що отримала натомість?» – думала я сумно. Згадалися слова сеньйори Ірени: “Ще пошкодуєш про це, та тільки зробити вже нічого не зможеш”.
Вже шкодую. Але в мене є будинок і заощадження. які я не відам дітям, а лишаю собі. І я ще встигаю пожити для себе.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.