Моя зарплата завжди була значно вищою за чоловікову, але я ніколи не дозволяла собі навіть натяку на докір – навпаки, я завжди підтримувала Антона, роблячи його внесок максимально значущим. Мене просто нудило, коли я випадково відкрила його особистий чат і побачила, як він обговорює мій успіх, називаючи його «золотим акваріумом», де він почувається знеціненим.
Ми прожили разом десять років, збудували затишний дім, виховали чудову доньку. Я завжди намагалася бути ідеальною дружиною: і фінанси в домі були, і борщі наваристі, і вишиванки випрасувані. Ніколи не дорікала чоловікові, хоча мій бізнес приносив у рази більше грошей, ніж його робота в місцевій фірмі. Аж раптом випадково натрапила на його листування у мережі – і світ перевернувся. Його слова були важкими, і я навіть не підозрювала про його подвійне життя.
Мене звати Тетяна, і я, здається, завжди була тією, хто «тягне». Не тому, що мені подобається героїзувати себе, а тому, що так склалося. Ще зі студентських років я була активною, ініціативною. А коли з’явилася можливість запустити власну невеличку справу – інтернет-магазин ексклюзивних прикрас ручної роботи – я вхопилася за неї обома руками.
Антон, мій чоловік, завжди був більш спокійним, розміреним. Він працював інженером у компанії, яка займалася обслуговуванням офісної техніки. Робота стабільна, але зарплата… як би це сказати делікатно? Вона була фіксованою, середньою по ринку, і не мала особливих перспектив зростання.
Ми одружилися, коли нам було по двадцять п’ять. Жили спочатку в орендованій квартирі, мріяли про власне гніздечко. Моя справа поступово набирала обертів. Я працювала з ранку до ночі: домовлялася з майстрами, оформлювала замовлення, вела соцмережі, відправляла посилки.
Згодом, коли доньці Марійці виповнилося три роки, ми взяли кредит і купили ділянку під Києвом. А потім, уже за мої, по суті, кошти, почали будівництво будинку. Антон допомагав, звісно. Він відповідав за технічні моменти, шукав будівельні бригади. Але левова частка фінансового навантаження лягла на мої плечі.
Якось, сидячи над бухгалтерією за черговим кварталом, я підрахувала: мій чистий прибуток за місяць становив приблизно в чотири рази більше, ніж Антонова зарплата. Це була суттєва різниця.
Але я ніколи, жодного разу, не дорікнула йому. Навіть навпаки. Я завжди намагалася підкреслити важливість його внеску. Коли він отримував премію чи підвищення (навіть мінімальне), я влаштовувала невелике свято.
– Ти такий молодець, Антоне! Бачиш, як цінують твою роботу, – казала я щиро.
Я розуміла, що для чоловіка питання заробітку – це питання самооцінки. А він у нас у сім’ї був єдиний чоловік, голова родини, батько. Тому я завжди говорила: «Це наші гроші», коли перекидала чергову суму на спільний рахунок. Я підтримувала його ідеї про невеликий бік-проєкт із ремонту комп’ютерів, хоча бачила, що він не приносить значних прибутків.
– Спробуй, любий. Це твоє хобі, і ти зможеш на ньому трохи заробити. Я вірю в тебе, – казала я.
Наш будинок був готовий за п’ять років. Великий, світлий, з терасою та садом. Я була щаслива, здавалося, ми досягли всього, про що мріяли.
Але останнім часом Антон став більш замкнутим. Він почав більше часу проводити за комп’ютером, ніби працюючи над своїм «бік-проєктом». Але якось я зайшла в кімнату, щоб запропонувати йому чаю, і побачила відкритий чат, коли він відвернувся. На екрані була купа незнайомих ніків.
– Ти що, в якійсь групі? – запитала я.
– Та ні, це просто колеги, обговорюємо робочі моменти, – відмахнувся він і швидко закрив вкладку.
Мене це не задовольнило. Його поведінка була надто підозрілою. Зазвичай він радо розповідав про все, що відбувається в його житті. А тут – раптові таємниці.
Через кілька днів я була вдома сама. Антон поїхав у відрядження на день. У мене була важлива зустріч з постачальниками, але інтуїція не давала мені спокою. Я вирішила подивитися його ноутбук.
Я знала його простий пароль, і рука сама потягнулася до «Телеграму». Там була купа чатів, але один привернув мою увагу – він називався «Наші справжні чоловічі розмови». Учасників було п’ятеро.
Я почала читати. Спочатку це були звичайні чоловічі розмови про футбол, автомобілі, політику. Але потім я натрапила на повідомлення від Антона, яке мене здивувало.
– Я вже втомився від цієї ситуації, хлопці. Моя Танька остаточно мене замучила. Вона постійно мене контролює. Знову купила якісь меблі для дому, не порадившись. Я їй казав: «У нас є “мої” гроші на це», а вона: «Я вже оплатила, Антоне, це ж невеликі витрати!». Вона думає, якщо її бізнес приносить трохи більше, то вона може керувати всім.
«Трохи більше»? Він серйозно?
Я продовжила читати, і кожне наступне слово кололо.
– Вона мене ображає своєю «успішністю», – писав він. – Постійно ці її ділові зустрічі, дзвінки… Я просто хочу спокійно посидіти після роботи, а вона мені про нові податки розповідає. Я, якби міг, уже б давно кинув ту її бізнес-історію. Краще б сиділа вдома з Марійкою, як нормальна дружина, і чекала мене з роботи. А то я приходжу додому – а вона знову біля свого ноутбука.
– Та я уявити не можу, як ти живеш у цьому золотому акваріумі, – відповів йому якийсь Ігор. – Я б на твоєму місці вже давно поставив її на місце. Нехай знає, хто тут чоловік.
– Скоро поставлю, – написав Антон. – Зачекаю, поки вона свій останній великий контракт закриє, а тоді вже подивлюся, що робити. Вона ж думає, що я нічого не бачу. Це “я” голова сім’ї, а не вона. А її гроші – це просто бонус.
Мене нудило. Від цих слів, від усвідомлення його справжніх думок. Десять років я намагалася бути ідеальною дружиною, партнером, другом. Я збудувала дім, у якому ми живемо, і при цьому щодня підіймала його самооцінку, наголошуючи на його важливості. А він? Він вважав мої успіхи… і будував якісь маніпулятивні плани.
Я відклала ноутбук і вийшла на терасу. Яскраве сонце світило, але мені було холодно. Вся моя картина ідеальної сім’ї розсипалася, як пісок. Це був не мій Антон. Або ж це був він, але той, про якого я навіть не підозрювала. Я почувалася зрадженою, знеціненою. Усі мої старання, вся моя любов – він просто об неї витер ноги в чаті зі своїми «колегами».
Що мені було робити? Поставити йому ультиматум? Показати скріншоти? Чи просто зібрати речі та піти? У мене був власний будинок, власна справа, фінансова незалежність. Я могла б жити сама. Але я кохала цього чоловіка, і мені кололо від думки, що моє кохання було сліпим.
Антон мав повернутися вже завтра. Я вирішила, що маю підготуватися до цієї розмови. Я відчувала себе сильною, але втомленою. Сил на гру в «ідеальну дружину» в мене більше не було.
Скажіть, чи варто було мені одразу влаштовувати скандал, чи все ж спробувати спокійно поговорити, щоб зрозуміти, звідки взялася ця його образа? Що б ви зробили на моєму місці?
