Моє нове пальто виглядало занадто зухвало в цій обшарпаній вітальні, де час зупинився ще тридцять років тому. Я хотіла допомогти батькам, віддати борг за виховання, але натомість отримала порцію крижаної ворожості. — Ти думаєш, що тепер вища за нас, раз папірці в офісі перекладаєш? — прошипіла мати, відштовхуючи мій подарунок.
Я стояла перед дзеркалом у передпокої, поправляючи комірець нової блузи. Того дня я вперше йшла на роботу як керівник відділу логістики. Це була перемога, до якої я йшла шість років, засиджуючись над таблицями до пізньої ночі та вивчаючи іноземні мови у вихідні. Мій чоловік Нестор підійшов ззаду і поклав руки мені на плечі.
— Олю, ти заслуговуєш на це більше за будь-кого. Давай сьогодні ввечері заїдемо до твоїх, розкажемо новини? Вони ж мають пишатися.
Я завагалася. Мої батьки, Ганна Петрівна та Степан Іванович, усе життя пропрацювали на заводі. Вони звикли, що гроші — це важка фізична праця, піт і мозолі. Будь-який інший спосіб заробітку здавався їм підозрілим. Але радість переповнювала мене, і я погодилася. Ми купили дорогий торт, фрукти і поїхали на околицю міста, де в старій хрущовці минуло моє дитинство.
Запах під’їзду, змішаний із ароматом смаженої цибулі та старої деревини, зустрів нас як завжди. Мати відчинила двері, витираючи руки об фартух.
— О, прийшли. А ми якраз збиралися вечеряти порожніми макаронами. Чого це ви з пакунками?
Ми пройшли на кухню. Батько сидів за столом, розгортаючи газету. Він кивнув Нестору, але погляд залишався суворим. Я поставила торт на стіл і сіла на край табуретки.
— Мамо, тату, у мене новина. Мене призначили головою відділу. Тепер у мене в підпорядкуванні двадцять людей. І зарплату підняли майже втричі.
У кухні запала тиша. Чути було тільки, як цокає старий годинник на стіні. Батько повільно відклав газету і подивився на мене поверх окулярів.
— І за що ж це тобі такі гроші платитимуть, Олю? — спитав він голосом, у якому не було жодної краплі радості.
— За відповідальність, тату. За те, що я контролюю всі перевезення компанії, за контракти, за стратегію.
Мати сіла навпроти, навіть не глянувши на торт.
— Стратегії, контракти… — промовила вона з гіркотою. — Ми зі Степаном сорок років на верстатах відпахали. І отримували копійки. А ти, значить, папірці перекладаєш і тепер багатійка? Знаємо ми, як такі посади даються. Або через знайомства, або через щось гірше.
— Мамо, ви про що? — я відчула, як горло перехопило від образи. — Я шість років працювала без відпусток. Ви ж бачили, як я вчила ті коди, як на зв’язку була цілодобово.
— Бачили ми, — відрізав батько. — Тільки чесна людина великих статків не наживе. Це закон життя. Якщо тобі дають такі гроші, значить, ти або когось обікрала, або систему обманюєш. Дивись, доню, тюрма за такими швидко приходить.
Нестор спробував втрутитися, намагаючись пом’якшити атмосферу.
— Степане Івановичу, часи змінилися. Зараз інтелектуальна праця цінується дуже високо. Оля — професіонал. Компанія просто не хоче її втрачати.
— Професіонал у чому? — батько гримнув долонею по столу. — У тому, щоб повітря продавати? От я був професіоналом. Я кожну деталь на дотик знав. А вона що? Клацає мишкою в кабінеті з кондиціонером. Несправедливо це. Неправильно.
Вечеря так і не відбулася. Торт залишився нерозрізаним. Коли ми йшли, мати навіть не вийшла в коридор провести нас. Вона стояла біля вікна і дивилася кудись у порожнечу.
Минуло кілька місяців. Моє життя круто змінилося. Ми з Нестором змогли нарешті відкласти гроші на перший внесок за власну квартиру. Я купила собі гарне пальто, про яке давно мріяла. Але кожна розмова з батьками перетворювалася на допит або звинувачення.
Одного разу я приїхала до них сама, сподіваючись на спокійну розмову. Привезла матері новий теплий халат, а батькові — набір гарних інструментів.
— Навіщо нам це? — мати гидливо відсунула пакунок. — Ми звикли до свого, простого. Нам твої подачки, куплені за “брудні” гроші, не потрібні.
— Чому вони брудні? — я майже кричала. — Чому ви не можете просто порадіти, що ваша дитина не рахує копійки в магазині? Що я можу вам допомогти, купити продукти, полагодити кран?
— Бо нам соромно перед сусідами, — холодно відповів батько. — Вони питають: як це Олька так швидко вгору пішла? А що я скажу? Що вона тепер велике начальство? Вони ж знають, що ми звичайні роботяги. Подумають, що виховали ми егоїстку, яка тільки про наживу думає.
— Тобто ваша гордість важливіша за мій успіх?
— Твій успіх — це мильна бульбашка, — сказала мати. — Сьогодні він є, а завтра лопне. І ти прибіжиш до нас, коли тебе виженуть за твої махінації. Тільки не кажи тоді, що ми не попереджали. Справжня праця — це коли спина болить. А в тебе тільки язик добре підвішений.
Я вийшла з їхньої квартири, відчуваючи повну порожнечу. Вулиця була залита осіннім дощем. Краплі стікали по склу машини, і мені здавалося, що це моє минуле розмивається, стає чужим.
На роботі все йшло чудово. Мій відділ показував найкращі результати. Генеральний директор на одній з нарад похвалив мою витримку та вміння знаходити вихід із кризових ситуацій. Колеги ставилися з повагою. Але вдома, коли я залишалася наодинці зі своїми думками, я згадувала обличчя батька. Його зневажливий погляд.
Нестор бачив, як я караюся.
— Олю, ти не можеш змінити їхній світогляд. Вони живуть у парадигмі минулого століття. Для них багатство — це гріх, а бідність — ознака чесності. Це їхній вибір — страждати і знецінювати.
— Але це ж мої батьки! Я хочу поділитися з ними теплом, хочу віддати борг за те, що вони мене виростили.
— Ти вже віддала його тим, що стала самостійною людиною. А далі ти просто дозволяєш їм руйнувати своє щастя.
Минуло пів року. Наближався день народження матері. Я вирішила зробити останню спробу. Замовила доставку квітів і вирішила особисто привезти їй подарунок — путівку в гарний санаторій, щоб вона могла відпочити і підлікуватися.
Коли я під’їхала до будинку, побачила батька на лавці. Він розмовляв з сусідом, дядьком макаром. Побачивши мою машину, він різко замовк.
— Добрий день, тату. Я до мами, у неї ж свято.
— Іди, іди, — буркнув він, не дивлячись на мене. — Тільки не розмахуй там своїми папірцями.
Я піднялася на поверх. Мати відчинила двері, але навіть не запросила пройти далі коридору.
— Ось, мамо, це тобі. З днем народження. Я хочу, щоб ти поїхала до моря, подихала повітрям.
Вона взяла конверт, відкрила його, пробігла очима по тексту і повернула мені назад.
— Ти хочеш відкупитися від нас? — її голос тремтів від злості. — Думаєш, відправиш стару матір подалі, щоб ми не муляли тобі очі своїми злиднями, поки ти по ресторанах ходиш?
— Мамо, при чому тут це? Це просто відпочинок!
— Мені не потрібен відпочинок, який зароблений брехнею. Я знаю, що ти отримуєш премії за те, що штрафуєш звичайних водіїв на своїй фірмі. Мені тітка Люба розказала, у неї племінник у вас працює. Ти тепер над людьми знущаєшся заради зайвої копійки.
Я заклякла. Це була абсолютна брехня. У нас були чіткі правила, і ніхто нікого не штрафував безпідставно.
— Тітка Люба нічого не знає про мою роботу. Чому ви вірите чужим людям більше, ніж рідній доньці?
— Бо чужі люди не мають причини брехати про твою совість, а ти маєш, — раптом з’явився в дверях батько. — Іди звідси, Олю. Поки ти не зрозумієш, що чесне ім’я дорожче за твій шкіряний салон у машині, нам нема про що говорити. Ми проживемо на свою пенсію. Бідно, але з чистою совістю.
Я стояла на сходах, стискаючи в руках той конверт. Мені хотілося плакати, кричати, доводити свою правоту. Але я раптом зрозуміла одну річ: вони не хочуть моєї правди. Їм комфортніше вважати мене злодійкою, ніж визнати, що вони помилялися щодо устрою світу. Моє благополуччя було для них особистою поразкою, доказом того, що їхні багаторічні страждання не були єдиним можливим шляхом.
Я розвернулася і пішла. Я не дзвонила їм місяць. Потім два. Нестор підтримував мене, але я бачила, як ця ситуація виснажує і його.
— Може, варто написати листа? — запитав він якось увечері.
— Не допоможе. Листи читають серцем, а їхні серця закриті на замок образи на весь світ.
Одного разу мені зателефонувала сусідка батьків.
— Олю, тут твоя мати впала в магазині. Батько не знає, що робити, грошей на обстеження немає, а в лікарню він її везти боїться, каже, там все платно.
Я кинула всі справи і полетіла туди. Приїхала, викликала приватну допомогу, оплатила найкращі умови. Батько стояв у кутку палати, згорбившись, і дивився в підлогу. Він не сказав мені “дякую”.
Коли матері стало краще, я зайшла до неї. Вона лежала на білих простирадлах, навколо було сучасне обладнання.
— Як ти почуваєшся? — тихо спитала я.
— Навіщо все це? — прошепотіла вона. — Тепер ми тобі винні. Ти спеціально це зробила, щоб показати свою владу над нами. Щоб ми знали, що без твоїх грошей ми ніхто.
Я відчула, як усередині мене щось остаточно зламалося. Це було не розчарування, а якась крижана тверезість.
— Знаєш, мамо, — сказала я, підводячись. — Я робила це, бо люблю вас. Але ви бачите в любові тільки спосіб приниження. Ви так звикли бути жертвами обставин, що будь-яка допомога для вас — це образа. Я більше не буду нав’язуватися. Всі рахунки оплачені. Доглядати за тобою будуть найкращі фахівці.
Я вийшла з палати. Батько чекав у коридорі.
— Тепер ти задоволена? — кинув він мені в спину. — Купила наше життя?
Я навіть не зупинилася. Сіла в машину, виїхала на трасу і просто тиснула на газ, поки місто не залишилося далеко позаду.
Зараз ми майже не спілкуємося. Я надсилаю їм гроші через банківський переказ, вони їх мовчки знімають, але ніколи не дзвонять, щоб просто запитати, як у мене справи. На сімейних святах моє ім’я не згадується. Для них я стала тією, хто вибрав “інший бік”. Вони розповідають знайомим, як важко жити чесним людям, і зітхають, коли мова заходить про успішну молодь.
Я сиджу у своїй великій, світлій квартирі. Нестор поруч, ми п’ємо чай і обговорюємо майбутню відпустку. На стіні висить моє перше фото в ролі директора. Я щаслива? Мабуть, так. Але це щастя з присмаком полину.
Чи можна вважати успіх повним, якщо найближчі люди бачать у ньому лише зраду їхніх ідеалів, а ціна за фінансову свободу — повна самотність у рідній родині?
