Моєму батькові 78 років. Мені – 48. Раніше тато мешкав сам у двокімнатній квартирі, моя мама пішла від нас десять років тому. Батько тривалий час переживав. А коли ми зраділи, що він отямився, він почав творити відверту нісенітницю – губився постійно, забував про каструлю на плиті тощо.
Я втомився метатися між ним та своєю родиною. Мої дружина і діти були проти, щоб батька забрати до нас. Вони сказали, що не знають, чого від нього чекати, якщо він сам за себе не відповідає.
І ми всі разом прийняли складне рішення.
Мені шкода батька, я розумію, я іноді картаю себе. Але все ж таки в інтернаті він під наглядом. А я втомився. Тато уже не міг як годиться себе доглядати, а моїй дружині не подобалося, що я везу його речі прати до нашої квартири. І в нас виникали часті суперечки. Та й діти сказали, щоб я не переживав. Адже інтернати та будинки для літніх людей і створені для цього. Він у приватному пансіонаті, ми за нього платимо. Відвідую батька раз на місяць, він уже майже не впізнає нікого. Навіть мене може не признати. Засмучує це, звичайно, та намагаюся ставитися з розумінням. Але мені так хочеться запам’ятати свого батька здоровим і коханим, а не старим, який нічого не розуміє. Сам би я не хотів, щоб мої діти витрачали на мого батька час та енергію. Мої діти не засуджують мене. І це важливо.
Речі батька ми вивезли на дачу, а у його квартирі живе мій старший син із дружиною. Вони чекають на первістка. Ось так буває у житті.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
