fbpx

Моєму онуку було десь сім місяців, як я прийшла без попередження до них. Мирослав сидів на кухні у дитячому кріслі, весь зальопаний їжею, все навкруги, і стіни і підлога – в броколі. Коли я запитала, що відбувається, мені відповіли, що так проходить знайомство з їжею. Як так можна? Невже важко взяти ложечку в руку і погодувати свою дитину? Він же зовсім маленьким ще був. Але ж ні, це таке виховання – по-новому. Хай йому грець!

Моєму онуку було десь сім місяців, як я прийшла без попередження до них. Мирослав сидів на кухні у дитячому кріслі, весь зальопаний їжею, все навкруги, і стіни і підлога – в броколі. Коли я запитала, що відбувається, мені відповіли, що так проходить знайомство з їжею. Як так можна? Невже важко взяти ложечку в руку і погодувати свою дитину? Він же зовсім маленьким ще був. Але ж ні, це таке виховання – по-новому. Хай йому грець!

Моя невістка так виховує сина, мого онука, що хочеться плакати. Це зовсім не розумно, оскільки Мирослав може робити те, що хоче. Я намагалася порадити невістці, як його краще виховувати, але не вдалось. А оскільки Мирослав некерований, я більше не хочу за ним доглядати.

Мені неприємно вживати цю фразу, але я не можу нічого вдіяти. В наш час дітей виховували геть інакше. І я не боюся сказати, що це було краще ніж зараз. Те, як сьогодні виховують дітей, зводить мене з розуму. Найгірше те, що навіть моя невістка Віра, якій тридцять два роки, пішла некерованим шляхом. Вона така мама, яка своїй дитині дозволяє все.

Я з нетерпінням чекала того часу, коли стану бабусею і буду проводити весь свій час з онучкою чи онуком. Я чекала довгих чотири роки поки син з Вірою не подарували мені омріяного онука. Але початкову радість бути бабусею змінили страхи. А все тому, що невістка вирішила вільно виховувати свою дитину. У перекладі це означає, що Мирослав робить те, що хоче.

Звичайно, це сталося не відразу. Можна сказати, що до двох років Мирослав був гарною та слухняною дитиною. Якщо не враховувати той факт, що як тільки почався прикорм, невістка садила його у спеціальне крісло, накладала йому різні овочі, чи щось інше, і той робив з тим “обідом” все, що йому тільки заманеться.

Я одного разу так прийшла до них в гості, а на кухню навіть ступити не можна було. Все в крихтах, і підлога і стіни. Це ж жах. Як так можна. Невже важко взяти ложечку в руку і погодувати свою дитину. Він же зовсім маленьким ще був. Але ж ні, це таке виховання – по-новому. Хай йому грець.

Раніше я сумнівалася в тому, що в нього забагато свободи. Але найбільше мене непокоїло те, що вони дозволяли йому щось виплакувати. Приклад для всіх. Мирославу було два роки, і він побачив за вітриною величезного ведмедика.

– Я хочу, щоб..! — заревів він біля вітрини магазину іграшок. Поки я намагалася пояснити йому, що в нього вдома тисячі м’яких іграшок і йому не потрібна ще одна, Віра сприйняла це інакше. Все, що йому потрібно було зробити, це поглянути на неї. А ми вже за пару хвилин несли додому гігантського ведмедя. Коли я запитала, навіщо вона йому це купила, відповідь мене стурбувала.

– Тому що він хотів його, — спокійно відповіла вона.

Тоді я зрозуміла, що у нас будуть різні погляди на виховання онука. Зараз, мабуть, більшість із вас запитає мене, а що я маю до цього… В принципі, мабуть, нічого, але не хотілося б, щоб Мирослав виріс розпещеним нахабою, який отримує все, на що вкаже пальцем. І протягом наступних двох років стало ще гірше.

Віра та мій син Дмитро вважають, що Мирослав може абсолютно все. Тому, коли він кричить у черзі, ніхто з них нічого йому не говорить. Якщо він не хоче виходити з приміщення, він просто не виходить. Я скажу більше, чотирирічний онук командує своїми батьками, як тільки хоче.

Я з усіх сил намагалася пояснити, що їхній стиль виховання нікуди не годиться, але ж хіба мене хтось слухає.

Найбільше її зачепило речення, що у наш час було геть все по іншому.

– Мені байдуже, що було у вас колись. Сьогодні інший час, і я можу виховувати свого сина так, як хочу, – кинула вона на мене.

– І ти не проти, що він тебе не слухає? Для тебе нормально те, що він без приводу може почати верещати в повний голос, і не тільки дома а й на людях? Або ж в пісочниці сипати пісок собі на голову?

Віра відповіла, що це їхня дитина, їхнє виховання, їхні правила. На жаль, для мене це створює одну незручність. Я більше не хочу стежити за Мирославом. Завдяки тому, що відчуває, що може все, він не знає кордонів і не слухає. І я не можу з ним впоратися.

Хоча я дуже чекала на роль бабусі, я повинна відмовитися від цієї ролі. Я не дозволю такій дитині стрибати через мою голову. Він не буде вказувати мені, що робити. Можливо, я стара, але я думаю, що таке виховання до нічого доброго не приведе.

А що ви скажете з цього приводу?

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

You cannot copy content of this page